Юля жила у звичайній двокімнатній квартирі, де на підвіконні стоїть герань, яку віддала мати, на балконі купа всякого непотребу, який шкода викинути і гора посуду в раковині.
Все почалося, коли їй було 12 і ні з того, ні з сього, їй став снитися однокласник Вітя. Вона чомусь червоніла, коли його бачила і обводила його ім’я сердечками.
У школі вони перетиналися постійно на стадіоні чи біля магазину, але потім він просто переїхав у інше місто. Казали, що вступив у технікум чи пішов на завод. Юля про нього не чула майже десять років. За цей час вона встигла звикнути до самостійного життя.
Їй було двадцять два, коли вона закінчила навчання і вийшла на першу роботу. Звичайна контора, папери, звіти, вісім годин на стільці за монітором. Робота як робота, грошей вистачало на їжу, оплату комуналки та недорогу косметику.
Зустрілися вони на дні народження у подруги. Звичайна гулянка в панельці: на столі олів’є, нарізка і улюблені мелодії під гітару. Віктор сидів у кутку, виглядав старшим, ніж раніше, з коротким їжачком волосся.
— Юль, привіт. Ти як тут? — запитав він, підходячи до неї.
— Працюю. Ти коли повернувся?
— Та от, приїхав у справах на кілька тижнів. Думаю, куди далі податися.
Того вечора вони говорили довго. Юля вирішила зізнатися йому в почуттях, подумала, що не варто чекати ще десять років. Вона відчувала, що Віктор любить її теж, це було видно по блиску в його очах.
— Тоді запроси мене на чашку кави, — сказав він під її дверима.
— Не думаю, що варто, — сказала Юля, відкриваючи двері.
— Чого ти, ти ж сама зізналася мені в почуттях.
Він став наче чужим. Юля намагалася його заспокоїти, просила піти, але він ніби не чув.
На ранок Віктор зібрав речі й пішов, не сказавши ні слова. Юля дзвонила, але номер уже був поза зоною. Він просто зник, залишивши її з порожнечею та купою запитань.
Через місяць Юля зрозуміла, що її життя тепер піде за іншим сценарієм. Вона намагалася знайти Віктора через його знайомих, дзвонила колишнім однокласникам, але ніхто нічого не знав.
Нарешті вона знайшла номер і подзвонила йому.
— Я не знаю чия то дитина.
Телефон випав з її рук. Як він міг таке їй сказати, коли вона зізналася йому в коханні?
Батьки Юлі спочатку сварилися, але далі вирішили, що краще ситуацію прийняти.
— Будемо якось тягнути, що тепер робити, — сказали.
На світ з’явилася донька. Юля назвала її Вікторією. Наступні вісім років пройшли в режимі жорсткої економії. Юля працювала в офісі, брала підробітки на вечір, заповнювала чиюсь бухгалтерію вдома, коли дитина засинала. Грошей було мало. Треба було купувати одяг, збирати на садок, школу, платити за харчування.
Віктор з’явився вранці, коли Юля виносила старе сміття до баків. Він просто стояв біля під’їзду із невеликою сумкою, у кросівках і простій вітрівці.
— Привіт.
— Привіт. Навіщо прийшов?
— Хочу побачити дочку. Я знаю, що вона моя. Мені хлопці розказали, що ти ні з ким не була після того.
Юля не стала кричати. Вона просто кивнула в бік дівчинки, яка якраз вийшла на двір.
— Ось твоя Віка. Дивись.
Віктор почав приходити щотижня. Спочатку просто приносив продукти: цукор, крупи, пакунки з м’ясом. Потім почав допомагати по господарству.
— Давай я тобі цей замок на дверях заміню, бо він скоро вивалиться, — сказав він якось.
— Міняй, якщо маєш час.
Він влаштувався водієм на місцеву фірму, що розвозила будматеріали. Почав приносити реальні гроші. Віка спочатку трималася осторонь, а потім звикла. Через пів року він перевіз до них свій телевізор і сумку з речами.
Життя стало простішим фінансово, але з’явилися нові побутові тертя. Віктор любив, щоб усе було по-його.
— Юль, ти знову купила якісь дешеві макарони, вони ж злипаються, — бурчав він за вечерею.
— Які купила, такі й їж. Гроші треба на підручники відкладати.
— Я дам на підручники, не економ на продуктах.
Вони сперечалися через дрібниці: невимита чашка, розкидані шкарпетки, ввімкнене світло в порожній кімнаті. Але Віктор справді багато робив. Він сам вирівняв підлогу в коридорі, засклив балкон новими рамами і зробив автономне опалення.
Через рік вони вирішили продати квартиру і купити ділянку в передмісті, де вже стояв недобуд.
— Зробимо нормальну хату, — казав Віктор. — Тут нам усім затісно, Віці потрібна окрема кімната.
Переїзд у передмістя став черговим випробуванням. Грошей на майстрів не було, тому Віктор усе робив сам вечорами після роботи. Юля допомагала: тримала драбину, підносила цеглу, мила шпателі.
Вечеряли зазвичай нашвидкуруч: пельмені з магазину, хліб, чай. Вікторія робила уроки на коробках з-під плитки, бо стіл у новій хаті ще не поставили.
Одного разу Юля прийшла з роботи раніше і побачила, що Віктор уже вдома, сидить на порозі.
— Ти чого так рано? — запитала вона, ставлячи пакети з їжею.
— Розрахувався. Начальник хотів на мене повісити поломку коробки передач. Піду в інше місце.
— Ти ж знаєш, що нам треба за матеріали віддавати?
— Знаю. Завтра піду на іншу базу, там казали, що потрібні люди на фури.
Він справді знайшов нову роботу за два дні. Тепер він їздив у рейси по області, його не було вдома по два-три дні. Юля сама тягнула все: котел, собаку, Віку, школу.
Коли він повертався, у хаті ставало шумно.
— Знову на кухні безлад, — казала Юля.
— Та я щойно з дороги, дай хоч роздягнутися. На, тримай, купи Віці ті кросівки, що вона просила.
Коли Юля дізналася, що в них буде ще одна дитина, вона просто зітхнула.
— Ну що, — сказала вона ввечері, коли вони сиділи на ганку. — Треба другу кімнату швидше доробляти, бо місця не вистачить.
— Ти серйозно? — Віктор відклав телефон.
— Цілком.
Віктор мовчав кілька хвилин.
— Ну, що ж. Будемо ростити. Треба буде підлогу там утеплити, щоб малий не мерз зимою.
Вони жили скромно. Майже вся зарплата Віктора йшла на будматеріали та їжу. Одяг купували на секонд-хендах або по акціях. Юля навчилася готувати обід із трьох продуктів так, щоб ніхто не лишився голодним.
Життя в передмісті було одноманітним. Робота, дім, будівництво. Юля працювала в офісі до останнього, поки стало вже важко сидіти за столом. Віктор продовжував їздити по роботі.
Вечорами в них не було довгих розмов.
— Юль, де мої чисті штани? — питав він із ванної.
— У шафі на другій полиці, я ж вранці казала.
— Не бачу я там нічого, одні футболки.
— Бо дивитися треба, а не просто дверцятами лускати!
Це була їхня щоденна реальність. Вони знали всі слабкі місця одне одного і просто навчилися з цим жити. Юля знала, що Віктор може бути грубим, але вона також знала, що він відпрацює дві зміни поспіль, якщо вдома закінчаться гроші. А
Віктор знав, що Юля завжди буде бурчати через брудне взуття в коридорі, але завжди наллє йому гарячого супу, навіть якщо він повернеться о другій годині ночі.
Коли з’явився син, Віктор приїхав прямо з роботи, у запилюженій куртці.
— Ну як ти? — запитав він, заходячи в палату.
— Нормально. Такий же голосний, як і ти.
— То добре. Буде кому лопату в руки дати через пару років.
Вони продовжували облаштовувати свій дім. Потихеньку зробили кухню, поставили старий диван у вітальні. Вікторія допомагала з малим, Віктор працював на базі.
Юля іноді бачила своїх колишніх подруг, які жили в місті, ходили по кіно і скаржилися на нудьгу. Вона не заздрила. У неї було своє життя не схоже на казку. Це було просто життя — звичайне, трудове, де кожен день треба було щось різати, десь прибирати і про щось домовлятися.
Вечорами в їхньому вікні завжди горіло світло. Віктор щось крутив у гаражі, Віка вчила уроки, а Юля гойдала дитину. На столі стояла каструля, а на плиті грівся чайник. У хаті було тепло, і цього було достатньо, щоб завтра знову встати о шостій ранку.
