“А що то ви тут знову робите, – ще біля хвіртки мене перепинила сваха, – Чого не спиться – шоста на годиннику. Оце сиджу і чекаю вас, бо не могла повірити, що донька мені правду каже. Так і є. Вам не соромно? Що ви собі дозволяєте?”

“А що то ви тут знову робите, – ще біля хвіртки мене перепинила сваха, – Чого не спиться – шоста на годиннику. Оце сиджу і чекаю вас, бо не могла повірити, що донька мені правду каже. Так і є. Вам не соромно? Що ви собі дозволяєте?”

А я стояла зі своєю каструлею і не знала що тій жінці відповісти. Я ніколи за словом у кишеню не лізла, але де взяти совісті щоби от так чатувати мене і переймати перед рідним моїм домом?

— А ви що тут забули? – дивлюсь на Інну, – Чи все ж надумали приїхати і навчити свою доньку їсти варити? Хоча, про що я – ви й самі не вмієте.

От так, слово за слово ми у дім і зайшли. Я супчик тепленький ставлю на стіл, а сваха все норовить мене із власного ж дому із тією каструлею моєю випхати.

Я ж не здаюсь, стою стіною і (я ж людина, розумію, що сину вставати лиш через годину), шепочу, що у своєму домі можу робити що хочу і коли мені зручно. А та не вгаває:

— Вашим він був рівно до тієї миті, як син сюди дружину привів. Чоловік від тебе втік і син із невісткою втечуть, якщо в парі залишаться.

Так ми з нею перешіптувались, аж тут з кімнати почувся дитячий плач. Я кинулась до свого онучка, але ж мене випереджає сваха. Там ми у дверях із нею разом і стали. Я пройти не можу, і вона з місця не руш. Не хоче аби я онучка втішила.

— Мамо, що ти тут робиш? – мовив син спросоня дивлячись у наш бік.

Я ж думала, що то він до Інни звертається, бо що ця жінка у нашій хаті із самого ранку забула? Так ні, він мені:

— Підняли шум. Спати не даєте. Чого о шостій приходити? У нас дитина лиш о третій заснула, я з роботи відпросився, щоби виспатись. А тут ви на кухні бурчите і табуном сюди.

Невістка також прокинулась і давай маля втішати. Я ж уже якось таки в кімнату увійшла і простягаю руки, аби дитину забрати, бо ж невістка так ним гойдає, що мені аж у очах крутиться.

— Без вас вода звариться, – і тут Інна встрягає, – Побудили усіх ще й совість є у кімнату молодих заходити. Ідіть краще супчик новий зготуйте, бо ж той охолонув.

Такі мені ті слова були неприємні, що я не втрималась і попросила її на вихід зі свого дому.

— Поводитись із роду віку не вміла, так іди навчись. Це – мій дім і ти тут не вказуєш. Іди до чоловіка і дітей, чого прийшла сюди?

От так ми зі свахою у моєму домі не вперше зустрічались. Бачте, не подобається Інні, що я сина свого люблю і дбаю про нього. Воно і зрозуміло, в неї троє дівчат, де їй любов матері до єдиного сина осмислити.

А я ж знаю, що син не їсть їжі жінчиної. Бачу, з яким апетитом борщ мій їсть, коли заходить на гостину. Хіба ситий чоловік піде до мами їсти, як удома жінка зварила смачно?

От і стала я носити супчики і борщики свої. Зранку принесу свіженького. Спеціально о четвертій встану, аби і супчик і картопелька, чи котлетки із млинцями на сніданок синочку принести.

Але мене от так сваха стрічати почала і все у мій же дім не пускає. Знаю, що ще й селом про мене плітки ходять, здогадуюсь, хто їх розпускає: “не відпустить від спідниці”, “Мамин синочок”. От що за очі про мене кажуть.

Але того дня сталось те, чого ні я ні сваха не очікували. Мій син підвівся з ліжка і сказав коротко дружині:

— Збирайся.

Я ж думала, вони їдуть у справах. Все запитую куди і, як на довго, супчику насипала, прошу сина поснідати. Але, з-за тої Інни хіба щось почуєш:

— Так, так, ще й погодуй своє золотко. Дивись, слинявчик надягни, аби не обляпався.

А діти наші сіли в авто і поїхали між тим. Я вже й обід, і вечерю принесла, вже з Інною двічі стрілась, а їх немає. Вже ми не спали ніч, все шукали де то вони є. Наступного дня вже геть сиві думали заяву писати, аж тут син мені дзвонить:

— Ми в місті квартиру орендували. Навіть не скажу вам, мами наші, в якому і де. З нами все добре, а далі вас не стосується.

От таке нам із Інною на голову. Ми стоїмо і очима кліпаємо, бо не розуміємо, а що то вони надумали.

— Добігалась, що й син утік. – каже мені Інна. – А я зараз доньку наберу і вона мені скаже де є, бо я нормальна мама.

Але із трубки почувся рівний голос невістки. Сказала те ж, що і син мій. Попросила не турбувати і нарешті дати жити спокійно, бо через нас двох вони і дихнути не могли.

А я стала і хлипаю, так мені прикро на душі було. Ну, як так син за жінкою своєю пішов, як міг маму рідну покинути? Ну добре Інна, палицю своєю опікою перегинає, говорить таке, що й слухати не варто.

А я? Я ж допомагаю, підтримую, виручаю. Захищаю від тієї Інни. А мені така дяка?

Чим же я таке заслужила? Чого він так зі мною?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page