– Ти мені цим все життя докоряла, а тепер і за доньку мою взялася?
Та що я такого сказала, тим більше, що це правда і вона лишень дитині потурає, як потурав їй мій чоловік! А я винна?
Звичайно, що я дуже тішилася, коли на світ привела Аллу, та як її було не любити з такими милими кучериками і рожевими щічками? Тільки в десять років я помітила, що Алла геть не в мене піде і волосся мені на голові заворушилося!
Розумієте, я висока і худа, в мене батьки такі і я уявляла, що донька буде моєю копією і вдало вийде заміж, бо я от вдало вийшла заміж і досі маю струнку поставу, хоч мені вже шістдесят. Чоловік мій був не красенем, але мав хорошу роботу і з часом став керівником на заводі, що вже додавало нам і грошей і поваги. Донька наша ні в чому не мала потреби з самого малку і я спочатку теж раділа, що в дитини хороший апетит.
Але потім мені очі відкрилися, що в десять років не можна з’їсти пів сковорідки смаженої картоплі, заїсти шматком торта і ще питати, коли буде вечеря! Бачить Бог, що я старалася на це всіляко вплинути, бо записувала її і на танці, і на гімнастику. Але ж де вона хотіла бігати і скакати, коли модна сидіти? Їй подавай вишивання та в’язання, щось там плела і клеїла в Дитячій творчості. Я ще вірила, що переросте, але ж де! Юність на носі, а талії і близько нема!
Я чоловікові казала, що нам за нею прийдеться добрячий дати посаг, бо хто її візьме? Я її і просила і молила, я їй інших дівчат в приклад ставила, але ж де то помагало! Те й робила, що вночі ходила до холодильника та булки від бабусі в шафі з одягом тримала.
Я й свекрам виписала і чоловіка на салати посадила, разом з усіма, хоч я теж не проти солоденького!
– Ти мене геть не любиш, – тільки й чула від неї, – Ти лиш критикуєш!
– Я це роблю для тебе, а ти просто не розумієш! От будеш мати свою доньку, тоді побачу, як ти заспіваєш!
Господи, знали б ви, як я молилася аби у неї була донька чи син, аби у неї бодай чоловік з’явився.
Женю вона як привела, то я була рада й такому непоказному хлопцеві, головне, що заміж вийде, щоб мені ніхто в очі не штрикав. Ми помогли їм і з квартирою, щоб не було у них непорозумінь з самого початку і стали чекати на онуків. роки йдуть, а у них нічого. Та ще би! як з таким здоров’ям будуть діти? І знову вона в сльози, бо не хоче чути правду! Наче я що придумую, але потім вже у них дитинка з’явилася, онучка. Ми дуже тішилися. Але так чоловік на руках Юлечку не потримав…
Я дуже надіялася, що мої риси в дитині переможуть, до останнього надіялася, але ось уже той вік, коли чітко зрозуміло – дитина пішла в Аллу.
Я намагаюся, коли з нею сиджу, контролювати скільки вона солодощів та калорій споживає і тут моя донька за своє – я онучку не люблю, бо я їй роблю зауваження і як так піде далі, то вона не буде її до мене пускати.
– Це що таке?, – кажу я їй, – Як вам треба, то мене кличете, а як я хочу для дитини найкраще, то вже тут не лізь, не виховуй? Добре, що тобі попався такий чоловік. А ти бачиш, яка зараз конкуренція серед жінок заради чоловіків? Ти сама онуків не хочеш?
А вона мене не чує, каже, що не дозволить так чинити з дитиною. У мене питання – як я чиню? Я тільки за те аби дитина була здорова і щаслива. Як мені переконати доньку в тому, що треба задуматися над своїм життям і життям онуки?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
