Любила я свого Петра дуже, так раділа, коли дізналася, що у нас буде дитинка, а він як радів – на руках мене носив. А далі сказав. Що нам треба через два роки ще маля, щоб була невелика різниця у віці.
Я радо погодилася і скоро в нашій затишній оселі лунали два дитячі голоси, наче музика… Але то була музика для моїх вух, а от для чоловіка було все геть по-іншому. Він вимагав спокою, казав, на кого я перетворилася, що нічого в хаті не встигаю.
– Мій батько як приходив додому, то на нього завжди чекала гаряча страва на столі! А нас у матері було троє! А ти що? Все за тебе робить пралка, пилосос, духовка, а мама моя все руками прала та вимивала. У неї ніколи такого безладу не було і вона ще й на роботу ходила!
А потім і тих невеликих грошей стало не ставати. І я зрозуміла, що він когось має, а потім і побачила: вона вибирала щось в магазині, крутилася і усміхалася, а він милувався нею і нікого навколо не бачив.
Ні, я не побігла виясняти стосунки, я подумала про дітей, на що їх буду годувати і змовчала. Скільки я передумала безсонними ночами, скільки собі нервів з’їла, що я б могла гору перетовкти на дрібний порох, а я все не могла на роботу вийти, бо ж як діти – одне принесе з садочка. А інше зі школи і вже місяць вони дома.
Хто таку працівницю буде тримати.
Крапку поставив чоловік – сам пішов з дому до неї. А я продовжувала жити заради дітей.
Коли старший син захотів до батька ходити в гості, то я не заперечувала, адже дитина має мати батька.
Донька не приймала тата і його нову жінку ніяк, навіть, на свій день народження казала, щоб тато приходив сам.
Славчику було чотирнадцять, коли він сказав, що піде до тата. Для мене то звучало так, наче він піде з дому.
– Мамо, тієї тьоті не стало. Тато дуже переживає. Прийми його назад до нас, будь ласка!
Я не вірила що чую це. Прийняти його назад? Його?
Чоловік прийшов геть на себе не схожий, казав, що не може сам жити, що йому потрібна підтримка і я маю йому це йому дати.
– Ти й так сама живеш, – сказав він мені.
І ось так заради сина я знову добровільно перетворилася на кухарку і прибиральницю. Жили ми з Петром наче сусіди, я навіть чула інколи запах парфумів від його одягу і тільки гірко усміхалася своєму відображенню.
А син через чотири роки поїхав вчитися в інше місто і забув не лише про мене, але й про свого любого батечка.
А ми залишилися. Звичка піклуватися про нього залишилася теж.
А потім якось в квартиру зайшла схвильована жінка моїх років.
– Вибачте, з Петром Івановичем все гаразд?
– Так, гаразд,- пробурмотіла я, бо нічого не розуміла, може, то нова дільнична?
– Слава Богу, я так хвилювалася! Він казав, що не дуже добре себе чує, а ще самотній.. А ви йому хто?
І тут я розреготалася. От же жевжик!
– Я йому наче дружина, але вже й сама не знаю.
– Але він казав, що удівець, – дама блідла на очах.
– Ой, артист, ой, артист, – щиро сміялася я,- почекайте, він пішов в магазин за хлібом. Нікуди не йдіть, я дуже хочу аби ви йому це в очі сказали.
– А я скажу, – раптом взялася в боки жінка.
Ой, дівчатонька, як же вона йому говорила, то була музика для вух. Тепер у мене є найкраща подруга Тоня, вона приходить до мене в гості часто, бо Петро переїхав до квартири, де колись жив з своєю любкою. А я дякую Богу, що все так склалося і я маю тепер чистий спокій, а ще знаю, що відказати синові, коли він захоче аби я його батька на схилі літ доглядала. Тоня мене навчила.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
