Віталій сидів, спершись ліктями на липку поверхню клейонки, і перекручував у пальцях пластмасову кришку від банки.
Вечірнє світло падало крізь немите вікно, вихоплюючи порожні тарілки та залишки хлібних крихт.
– Наступного місяця треба буде купити щось для дитини, пора вже.
– Сама поїдеш, – буркнув Віталій, навіть не глянувши на неї. – Мені немає коли дурницями займатися. І взагалі, я вже казав: принесеш у подолі дівку – навіть на поріг не пущу. Мені потрібен хлопець. Щоб хату було на кого залишити, щоб помічник ріс. А від дівчат толку ніякого, тільки гроші на спідниці переводь.
Людмила застигла з ганчіркою в руках. Її плечі помітно здригнулися, але вона не видала жодного звуку. Сперечатися з чоловіком у такі хвилини було марно.
– Хто буде, той і буде, Віталику, – ледь чутно мовила вона, дивлячись на тріщину в кахлі над плитою. – Головне, щоб дитина була здорова. Зараз усім важко.
– Мені не треба «хто буде», – відрізав він i підвівся, з гуркотом відсунувши важкий стілець. – Я своє слово сказав. Буде хлопець – буде розмова. А ні, то сама її годуй.
Коли прийшов час, Людмилу забирали з району її батьки на старому жигулі. Віталій навіть не вийшов до хвіртки. Він залишився в майстерні, вдаючи, що перебирає старі запчастини до трактора. Сусіди, які бачили, як тесть виносив невеликий пакунок у ковдрі, перешіптувалися біля колодязя, думаючи, що чоловік просто зайнятий роботою на полі чи не встиг повернутися. Насправді ж Віталій просто закрився зсередини на засув і не виходив на подвір’я, щоб ні з ким не вітатися.
На ганку хати Людмила з’явилася з немовлям на руках. Віталій зустрів її, стоячи на верхній сходинці. Руки він тримав у кишенях старої спецовки, погляд був мутним і сердитим.
– У нормальних людей перші сини ростуть, господарство тримають. А ти мені що принесла? Куди я її подіну?
– Віталику, пусти в хату, дитина змерзла, – прошепотіла Людмила, притискаючи до себе згорток. – Дощ починається.
Він повільно відступив убік, але до дитини навіть не нахилився. Дівчинку назвали Надією. Коли приїхала мати Людмили, жінка довго сиділа на краєчку ліжка, дивилася на заснуле маля і тихо, щоб не почули в сусідній кімнаті, примовляла:
– Ой, Надійцю, нелюба ти батькові… Як же ти рости тут будеш?
Віталій того ж тижня переніс свої речі до літньої кухні. Там стояв старий диван зі зламаними пружинами та кухня.
Він заходив до хати лише для того, щоб поїсти, коли Людмили не було на кухні, або забрати чистий одяг.
– Зроби щось, – кидав він уранці через плече, коли дитина плакала. – Жити спокійно не дає.
Батьки Людмили намагалися поговорити з ним, коли привозили мішок картоплі чи свіжий сир.
– Ти б, Віталію, доньку хоч на руки взяв. Вона ж твоя. Підросте, буде тобі перша помічниця, – казав тесть, розгладжуючи долонею коліна.
– У мене немає доньки, – відрізав Віталій, не підводячи очей від сокири, яку гострив на бруску. – Самі її няньчіть, якщо вона вам так потрібна.
Протягом наступних шести років Надія росла в дивній атмосфері: з одного боку була тиха, залякана мати, яка постійно намагалася догодити чоловікові, з іншого – бабця, яка привозила їй дитячі книжки і солодощі. Коли важкі кроки Віталія лунали в сінях, Надія миттєво ховалася за шафу або залізала під стіл, сиділа там тихенько, підібгавши під себе ноги, і чекала, поки він піде.
Все змінилося, коли Надії виповнилося шість років. Людмила знову поїхала до району і повернулася з хлопчиком.
Отримавши сина, якого назвали Дмитром, Віталій наче переродився. Він скликав усіх сусідів на подвір’я, витягнув великий стіл під яблуню, наказав дружині накрити найкращу скатертину і винести все, що було в погребі. Вони довго сиділи за столом, чоловіки голосно сміялися, обговорювали майбутнє хлопця, а Віталій щохвилини повторював:
– Оце мій син! Моя порода! Тепер є для кого жити.
Коли хтось із дальніх родичів запитав, де ж Надія, Віталій лише махнув рукою, навіть не повернувши голови в бік хати:
– Ай, там… Крутиться під ногами.
Надія в цей час стояла біля вікна в темній кімнаті, притиснувшись лобом до холодного скла, і дивилася на освітлене ліхтарем подвір’я, де батько вперше за багато років посміхався.
Коли Дмитро почав робити перші кроки, для Надії закінчилося відносне дитинство. Її обов’язком стало стежити за кожним рухом брата. Вона не могла піти на вулицю до дівчат, не могла спокійно посидіти з книжкою, бо з кухні постійно лунав різкий голос матері:
– Надіє! Де Дмитро? Чому він кричить? Біжи швидко, подивися, щоб у болото не вліз!
Одного разу бабця, приїхавши в гості, застала Надію на ганку: дівчинка намагалася однією рукою тримати важкий підручник, а іншою ловила малого Дмитра, який намагався вилізти на стару бочку з-під води.
– Людо, ти що робиш? – не витримала жінка, заходячи в хату. – Дитині в школу скоро, їй уроки треба вчити, писати вчитися. А вона в тебе замість наймички?
Людмила, яка саме чистила буряки біля миски, навіть голови не звела. Її пальці були темними від соку, а на обличчі лежала глибока втома.
– Ой, мамо, не починайте, – тихо відповіла вона, озираючись на двері. – Якщо Віталій прийде і побачить, що Дмитро плаче, тут таке буде. Мені простіше Надію попросити. Вона вже велика, розуміє все.
– Та нічого ти не розумієш! – сердито заговорила мати, присідаючи на табуретку. – Ти так йому в усьому годиш, що він скоро обом вам на голову сяде. Він уже перед Богом гріх має за те, як доньку цурається.
– Мамо, я вас прошу, не лізьте в наше життя, – різко обірвала її Людмила. – Нам тут жити, а не вам. Як Віталій сказав, так і буде.
Малий Дмитро швидко зрозумів, які правила діють у домі. Він бачив, що батько ніколи не карає його, що б не сталося, і навчився цим користуватися. Варто було йому впустити чашку чи розбити мамине дзеркальце, як він одразу біг до Віталія:
– Це Надія! Вона мене штовхнула! Вона не хотіла мені іграшку віддавати!
Віталій навіть не розбирався.
– Щоб я тебе не бачив тут, злидню, – сичав він. – Тільки й знаєш, що малому шкодити.
Надія не плакала при них. Єдиною її мрією стало якнайшвидше закінчити школу, отримати той аттестат і поїхати туди, де ніхто не знає її імені.
На випускний вечір у Надії не було нового одягу. Дівчата з класу обговорювали сукні з рюшами та нові туфлі, привезені з обласного центру, а Людмила просто пішла до далекої родички і позичила стару сукню світло-рожевого кольору, яка вже висіла в шафі років п’ять. Босоніжки Надії віддала сусідка – вони були трохи розтоптані і тиснули в пальцях.
Батько на урочисту частину в сільський клуб не прийшов. Коли Людмила запитала його, чи збирається він йти, він навіть не відірвався від телевізора:
– Що я там забув? Дивитися на її грамоти? Мені від тих грамот ні холодно, ні жарко.
В атестаті Надії були всі п’ятірки. Класний керівник довго хвалив її зі сцени, говорив про велике майбутнє і про те, що такі учениці – гордість школи.
Людмила сиділа в третьому ряду, ховаючи руки в рукава старої кофти, і почувалася ніяково. Вона знала, що вдома на неї чекає Дмитро, який знову приніс у табелі дві двійки і порвав нові штани на паркані.
Коли прийшов час подавати документи до педагогічного училища в сусідньому місті, грошей у хаті «не виявилося».
Віталій склав усі заощадження в залізну коробку під ліжком і заявив, що це на новий мотоцикл для Дмитра, бо хлопцю треба якось добиратися до технікуму в майбутньому.
– Я не маю за що тебе вдягати і взувати в тому місті, – сказала Людмила. – Треба було спочатку на ферму піти працювати, заробити якихось грошей, а потім уже про навчання думати.
Тут у кімнату зайшла бабця, яка приїхала зранку автобусом. Вона рішуче витягнула з кишені пухку купку грошей і поклала її на стіл перед Надією.
– Їдь, дитино, нікого не слухай, – твердо сказала вона, – Поки я жива, буду тобі по копійці висилати. А ти, Людо, побійся Бога таке дитині говорити. Сама не знаєш, до кого на старості років доведеться голову прихилити, коли сили не буде.
Людмила лише відвернулася до вікна, нічого не відповівши.
Через три роки Надія вирішила вийти заміж. Коли Надія приїхала до села, щоб розповісти про це матері, зустріч вийшла сухою.
– Хіба те весілля зараз потрібне? – незадоволено запитала Людмила, перебираючи крупу на столі. – Це ж одні витрати. Треба столи накривати, людей кликати. А в нас у хаті ремонт треба робити, Дмитру куртку нову купили шкіряну. Де тих грошей набратися?
Матвій, який з Надією сидів за порожнім столом, взяв її за руку і повів до автобусної зупинки.
– Нічого, Надійцю, – тихо сказав він, коли вони сіли на старі сидіння автобуса. – Ми самі все зробимо. Мої батьки допоможуть, розпишемося спокійно, посидимо в кафе. Нам нічого від них не треба.
На невелику вечерю, яку влаштували батьки Матвія в місті, Віталій та Людмила все ж приїхали, але поводилися як чужі.
Батько весь вечір сидів із похмурим обличчям, дивилися на годинник і жодного разу не підвівся, щоб привітати молодих.
Людмила постійно озиралася, ніби боялася зробити щось не так, і за весь час з’їла лише кілька ложок салату. Надія відчувала таку важкість, що їй хотілося, аби цей вечір закінчився якомога швидше.
Місто прийняло Надію тепло. Для неї цей невеликий районний центр став справжнім порятунком. Матвій виявився турботливим чоловіком: він ніколи не підвищував голос, допомагав по господарству, а його батьки прийняли Надію як рідну доньку. Свекруха часто кликала її на кухню, вчила пекти пироги і завжди лагідно називала «дитинкою».
Невдовзі Надія влаштувалася вихователькою в місцевий дитячий садок. Робота їй подобалася – маленькі діти тяглися до неї, відчуваючи її м’якість і терпіння. Коли в них із Матвієм народилася донька Олечка, свекор обережно, своїми великими робочими руками, брав крихітний пакунок і розчулено примовляв:
– Дивись, Матвію, на маму схожа! А мій ніс, точно дідусева внучка росте!
Надія дивилася на це і тихо плакала в кутку кімнати.
Це були сльози від незвичної радості – вона вперше бачила, щоб дитині так щиро раділи просто за те, що вона з’явилася на світ.
До рідного села Надія з чоловіком приїжджали все рідше. Переважно навідувалися до бабці, поки та ще могла ходити. Коли ж старенької не стало, Надія зрозуміла, що нитка, яка зв’язувала її з цим місцем, остаточно обірвалася.
Дмитро ріс розпещеним і лінивим. Працювати він не хотів, з технікуму його вигнали після першого ж семестру за прогули. Дівчата в селі з ним довго не затримувалися, бо Дмитро мав батьківський характер – був зарозумілим, грубим і вважав, що всі йому винні. Його друзями стали місцеві нероби, які вечорами збиралися за клубом і шукали пригод.
Віталій та Людмила продовжували віддавати йому останні копійки зі своїх заробітків, купували дорогі речі та давали гроші на «кишенькові витрати», аби лише син був задоволений.
Проблеми почалися, коли Людмила серйозно занедужала. Вона вже не могла поратися по господарству, цілими днями лежала на ліжку в хаті, яка поступово обростала брудом. Дмитро через це лише злився. Його дратувало, що мати тепер не готує йому гарячу вечерю і не пере її речі. Крім того, на поїздки до районної лікарні почали йти всі гроші, які раніше діставалися йому.
Надія, дізнавшись про стан матері від сусідів, прийшла її відвідати в лікарню.
Людмила виглядала дуже сухою та маленькою, її шкіра стала жовтою, як старий пергамент.
– Мамо, а Дмитро приїжджав цього тижня? – тихо запитала Надія, складаючи контейнери в пакет.
– Ні, – ледь чутно відповіла Людмила, дивилися в стелю. – Він не має часу. У нього справи.
– Які справи, мамо? Він же ніде не працює, тільки гроші з вас тягне.
– Не кажи так, – раптом роздратовано прохрипіла мати. – Де зараз у селі роботу знайти? Він шукає, йому важко.
Надія зупинилася посеред палати з пакетом у руках.
Біль, який вона ховала в собі стільки років, раптом підкотився до горла.
– Мамо… Чому ви мене ніколи не любили? Ну чому? Що я вам такого зробила? Ні ви, ні батько. Чим я була гірша за Дмитра?
Людмила замовкла. Вона повернула голову до стіни і заплющила очі. Її не було чого сказати. Вона згадала, як усе життя мовчки терпіла характер Віталія, як боялася слово наперекір сказати, аби він не пішов до іншої. Вона розуміла, що ні чоловікові, ні синові зараз, хвора й безпорадна, вона не потрібна. Але визнати це перед Надією, попросити вибачення за всі роки холоду – на це в неї не було сили волі.
Надія довго чекала відповіді, стоячи біля ліжка. Потім тихо зітхнула, застебнула сумку і вийшла з палати, тихо причинивши дверима. Тільки тоді Людмила відкрила очі, і по її щоці покотилася тонка сльоза, яка швидко висохла в складках шкіри.
Людмили не стало, коли випав перший мокрий сніг. На похорон прийшло мало людей – переважно старі сусідки. Віталій сидів на лавці біля труни, втупившись поглядом в одну точку, і здавався абсолютно дерев’яним. Дмитро стояв збоку, постійно переминався з ноги на ногу і заглядав у телефон.
Коли все закінчилося і люди почали розходитися з цвинтаря, Дмитро підійшов до Надії, яка стояла разом із Матвієм біля машини.
– Ти того… – грубо почав брат, шморгаючи носом. – Не забувай, що в тебе батько залишився. Хата стара, там прибрати треба, випрати його речі, їсти наготувати. Сама розумієш, мені ніколи цим займатися.
Матвій одразу зробив крок уперед, закриваючи собою дружину. Погляд у нього був важким.
– Твоя сестра нічого нікому не мусить, – відрізав він. – Ти її за останні десять років хоч раз у гості запросив? Хоч раз запитав, як вона живе?
– А я її не в гості кличу, – огризнувся Дмитро, відступаючи на крок. – Батькові по господарству помагати треба. Хто це робити буде?
– Ти й будеш, – сказав Матвій, відкриваючи дверцята машини для Надії. – Це твій обов’язок.
Віталій за весь цей час навіть не глянув у бік доньки. Він пройшов повз них, згорбившись, наче Надія була порожнім місцем.
За два місяці Дмитро зібрав свої нечисленні речі й переїхав жити в сусіднє село до жінки, яка була старша за нього на п’ять років і нещодавно залишилася вдовою. У неї було своє господарство і старий трактор, тож Дмитро вирішив, що там йому буде вигідніше. Віталій залишився в хаті один.
Він з’являвся на вулиці тільки тоді, коли приїжджала машина з продуктами. Дмитро приїжджав виключно в день виплати пенсії. Віталій мовчки відраховував синові більшу частину грошей, той ховав їх у кишеню куртки і одразу йшов, навіть не заходячи в хату. Віталій повертався до холодної кухні і чекав, поки сусідка Наталя з жалості принесе йому в баночці трохи гарячого супу чи кілька картоплин.
– Ти б, Віталію, з Надією якось зв’язався, помирився, – сказала Наталя одного разу, ставлячи банку на стіл. – Самим на старість залишатися – то хіба вихід? Вона ж у тебе добра, зла не тримає.
Віталій лише махнув руку і відвернувся до вікна.
Взимку він дуже зляг. Сусідка викликала швидку і чоловік пробув в лікарні три тижні. Ніхто його не навідував, хоч сусідка й телефонувала Дмитру і Надії.
З лікарні він повернувся через три тижні з палицею.
Хата за цей час повністю вихолола, на кутах з’явилася цвіль. Син з’явився лише тоді, коли прийшов час чергової пенсії.
– Ти що, не знав, що я в лікарні лежав? – глухо запитав Віталій, сидячи на ліжку в куфайці.
– Та знав, – незадоволено буркнув Дмитро, перераховуючи гроші. – Часу не було. Та й автобуси зараз дорогі до району, не наїздишся. Ти б цей… дав Надії знати. Нехай приїде, наведе тут порядок, зварить чогось людського. Мені ніколи роз’їжджати.
Віталій нічого не відповів. Він просто дивився на свої старі, потріскані пальці.
Через тиждень Віталій усе ж зібрався і поїхав автобусом до містечка. Він довго шукав потрібну вулицю, спираючись на палицю.
Ось і її будинок – великий, з новою черепицею, акуратним металевим парканом. На подвір’ї стояла чиста машина, кругом було видно лад: рівні доріжки, прибраний сніг.
Раптом двері хати відчинилися, і на ґанок вибігла маленька дівчинка років чотирьох у яскравій куртці. Вона була надзвичайно схожа на Надію в такому ж віці – такі ж круглі очі та темні волосики. Це була Надіїна внучка. Віталій зупинився біля паркану, притиснувши палицю до грудей. Він згадав, що пʼять років тому Людмила казала про весілля Олі, але він тоді навіть слухати не захотів.
Слідом за дівчинкою з хати вийшли Надія з Матвієм.
Вони були тепло одягнені, Матвій щось весело говорив, потім підхопив малу на руки і підкинув її вгору. Дівчинка дзвінко засміялася, і цей сміх рознісся по всьому чистому подвір’ю. Надія посміхалася, поправляючи малій шапку.
Віталій постояв кілька хвилин, потім повільно повернувся і прошкутильгав повз паркан туди-сюди. Нога сильно нила від холоду, в животі порожньо бурчало – він не їв з самого ранку. Він ще кілька разів озирнувся на красиві вікна, але зайти на подвір’я так і не наважився. Повільно, важко спираючись на ціпок, він пішов назад у бік автостанції.
