Може гріх таке казати на свою дитину, але правда є правда – мій син геть непутящий. Так, я його розбалувала, бо як ще мені треба було свою совість заглушити, що я роки у світах, а дитина в діда й баби?
Мусила крутитися, бо чоловік геть не хотів працювати, гени такі чи що. Ходив собі на сторожівну, мав пару копійок і був щасливий, коли вдасться щось провернути.
Я тягла, бо любила, але як вже почали чутки ходити, що за моєї відсутності, Богдан до Леськи бігає, то на тому одразу стала між нами крапка.
Я жила лише заради сина, будувала хату і робила ремонт, а син просто ріс та гуляв, крутив дівчатам голови і я мріяла, щоб він сидів біля жінки і вже думав головою, як він має далі жити.
Чи я його не вчила? Та я вже йому стільки говорила, що він вже вуха закривав, що вже не витримує того лекторію.
– Сину, я не вічна, а тобі треба вже працювати. Як це ти не можеш знайти роботу? Поїхали зі мною, то я тобі знайду!
Син не хотів їхати, а я не могла його взяти і повезти. Тут за ним теж контролю не було, бо моя мама і тато вже не мали сили з ним справлятися.
Йшов час і я лише молилася аби він не попав в погану компанію, а з усім іншим я можу спокійно справитися.
Так, я чекала, я вимолювала той день, коли б якась дівчина прийшла і сказала, що має від Андрійка дитину.
Але нікого не було. Вже він на такій порі, що йому тридцять. Але й далі живе собі у нас на шиї.
На той момент я вирішила, що з мене досить і треба про себе подумати, тому привела до хати собі чоловіка. Петрові п’ятдесят сім, ще чоловік міцний, має свою квартиру, машину, дітям своїм помагає і теж вже втомився від самотності. Поки я влаштовувала особисте життя, то якось вже й не звертала увагу на поведінку сина – я вже нічого не могла вдіяти і змирилася з цим.
І десь через рік приводить син до моєї хати жінку, така на вигляд нічого, але я рада й такій. Я до їхнього життя не вмішувалася, з перевірками не приїздила і не телефонувала по сто разів на день.
Жили вони собі й жили, я про онуків не мріяла, тому їм голови й цим не морочила. Але Жанна таки наважилася на дитину і тут почалося для мене суцільне діставання:
– Андрій не може купити для дитини коляску…
– Андрій не має грошей на пологовий…
– Андрій не хоче облаштувати дитячу кімнату, бо не має грошей…
І все з натяком, що раз Андрій не може, то бабця має могти.
Я витягла п’ять тисяч євро і дала Жанні аби від мене відчепилася, але де!
– Та то лише на хрестини треба три тисячі, а ви думаєте, що дали мені кістку і все, я наїмся? То ж ваш онук!
Знаєте, я тут вже не витримала. Так, то мій онук, але я його не замовляла. Хіба невістка не бачила за кого заміж іде і з ким кожного дня живе? Чи вона думала, що я тепер маю перестати жити для себе, а й далі вернутися на заробітки, бо мені тепер треба їх забезпечувати?
– А ти чим думала, коли від такого чоловіка дитя собі забезпечувала? Га? Ти мені маля на світ приводиш чи собі?
І що ви думаєте в результаті? Так, я не запрошена на хрестини… Ой, а я ще на сина свого наговорюю, що розуму не має чоловічого, а тут яке їхало, таке й здибало… І що мені тепер робити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
