Віддячила мені донька, хто б міг подумати. Ми ж з нею були такі рідні одна для одної, бо батько її мене покинув, коли зрозумів, що при надії. а батьки через якийсь час виїхали з країни і сина з собою прихопили.
Я ростила Ілону сама, як вміла, бо ніхто мені, крім мами не допомагав, а вона не була лагідною.
– Яке вчитися? Йди працюй, хто тобі на дитину заробить?
І так я пішла працювати на ринок, вже потім доросла до того, що працювала в невеликій будці і Ілонка прибігала зі школи та робила біля мене уроки, її знали всі мої подруги по роботі, навіть, могли пригостити бананом чи шоколадкою. А для неї й того було багато, бо заробляла я мало.
Вперше я зрозуміла, що між нами щось не так, коли Ілона пішла вчитися в місто і дуже не хотіла аби я до неї приїхала.
– Чого будеш їхати? Передай мені гроші і сумку та й все.
Я її випитувала чи у неї які неприємності в навчанні, що вона так не хоче аби я приїхала. І тоді вона зізналася:
– Мамо, ти себе бачила давно в дзеркалі? Тут всі такі гарні, а ти що?
А я що? Роки на сонці, дощі, морозі і важка фізична праця ще нікого не молодили, купила б я собі якесь плаття, але ж Ілонці треба більше, ніж мені. Вона молода, хай визбирується.
Далі донька переїхала в столицю і вже туди я точно не поїхала б, а вона й не запрошувала подивитися, як вона живе, навіть, на весілля не запросила. Вислала фото, де вона дуже гарна і наречений такий нічого.
Значить, вже нічого від мене не потребує і можна й мені трохи перепочити. Я ж ще молода жінка, що мені сорок п’ять років? а там, гляди, донька онуків на світ приведе, то я таки приїду до неї гарна, треба ж відтепер починати.
І роботу змінила, і почала слідкувати за собою, наче я не до появи онуків та майбутньої поїздки готуюся, а вертаюся до самої себе.
А тут і однокласник мій колишній вернувся додому і ми колись симпатизували один одному… Та й живемо собі разом.
За доньку навіть не думаю, бо як не пише і не телефонує, то я їй не треба, вона знає де мене знайти, як прийдеться.
Кинула фото онука, так, на відчепись. А я привітала теж сухо, щоб не думала, що я їй і далі буду догоджати.
І добре мені жилося з Павлом, навіть, дуже добре, бо думаю лише про нього та про себе. Аж донька на порозі з дитиною.
– Мамо, поможи!
– А що таке, дитино?
– Та нема грошей, нема роботи, поможи онука на ноги поставити, – і давай розповідати, що чоловік виявився не тим, ким здавався і життя теж не таке було, як вона хотіла.
– Ага, згадала матір. А я не маю, як, доню, бо їдемо ми з Павлом за кордон і там будемо жити. А ти вже якось тут сама крутися, до тепер якось жила. Я тобі буду фотографії висилати і може кілька євро, але не знаю, як там нам підуть справи.
Ми поїхали, а вона лишилася в квартирі, не на вулиці. По кілька сотень їй висилатиму, як буду мати з чого, але як буде мені туго, то хай вже сама крутиться. Хай сьорбне тієї каші і як то смакує, коли тобі кажуть, що ти не відповідаєш очікуванням. Хай бачить, на що їй піде її молодість і краса. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
