Підійде, послухає чи дихаю. Малесенькими рученятками натягне ковдру вище і постарається зручніше вмостити мою подушку. Постоїть поруч нерішуче, потім скаже тихесенько: «Я люблю тебе, мамусю».
А я вже знову плачу і намагаюсь з усіх сил не завити на усю квартиру. Чую, як босі ніжки сина потупотіли до його кімнати. Ліг. А я нарешті даю волю почуттям. Сльози течуть рікою і краєчок ковдри, яким їх втираю вже геть мокрий. Головне не вголос. Головне, аби не почув. І я виливаю назовні усе солоними ріками, виплюхую усе що там є усе до самого краю.
— Ми рибу ловити! – чмокнув чоловік у щічку одного недільного ранку. – Стас уроки зробив, я прослідкував. Одяг на завтра випрасувано і складено на стільці акуратно. Портфель зібрано. Відпусти нас, мам?
Він завжди мене так називав: мамо. Відколи син з’явився, я стала мамою. Так ніжно-ніжно і ніби як звеличуючи “наша мама”. Тоді я не знала, що бачу їх в останнє. Не відпустила б нізащо, ніколи…
Я з ними так і не попрощалась. Не змогла просто. Почувши новину сповзла по стіні і отямилась уже в стаціонарі. Мене рятували не день і не два. Я вийшла звідти за місяць. Душею, я була десь там з ними, на небі, серед ангелів. Але тіло. Воно ж уперто мене не відпускало. Трималось за цей світ а я не розуміла: навіщо?
Мама зі мною жила. Годувала з ложки, будила і клала спати. Водила мене у парк, подалі від щасливих усміхнених людей. Я щось пила, щось їла. Дні перетворились на тягуче довгу сіру туманну смугу без днів і ночей. Сіро, сіро, сіро…
А потім ми продали квартиру і поїхали до мами в село. Вона вже геть втратила надію. Нічого не допомагало, тому просто забрала мене до себе. Я полола город, прала, білила хату. Погано пам’ятаю перші три роки після того як їх не стало. Їх не було. Мене не було. Я існувала.
— А ви моя мама? – почула одного разу крізь морок буття, – Ви моя мама? – повторив дитячий голос з такою надією в голосі, що сльози самі покотились щоками.
Він був сиротою, просто ще не знав про це. Єдина рідна душа для цього малюка – прабабуся, жінка яка жила на іншому краю нашого села. А він у свої чотири щодня ішов шукати маму. Не пам’ятав, як вона виглядає, не знав, як її звати, але щодня вперто ішов її шукати. І знайшов. Того дня він її знайшов. Він мене знайшов…
Втираю сльози і наказую собі заспокоїтись, але не виходить. І не помітила, як він знову прийшов. Сідає поруч, поправляє ковдру і в соте повторює: «Я люблю тебе, мамо».
А моя душенька тане від щастя. Я ж думала вона у мене задерев’яніла, загрубіла вся. Але ж ні! Вона жива, поламана, зневірена, але жива. І щоразу, як чує оці кроки, відчуває, як потрібна оцій маленькій людині, наповнюється щастям, стає світлішою і трошки сильнішою.
Не втримуюсь. Встаю і в тисячний раз обіймаю свого янгола-спасителя. Зариюсь у неслухняне волосячко обличчям, орошу сльозами:
— І я тебе люблю, синку. Якби ж ти знав, як же я тебе люблю…
Автор Анна Корольова.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.