Швидше за все ви знайомі хоча б з однією роботою Альбрехта Дюрера
У 15 столітті в маленькому селі недалеко від Нюрнберга жила сім’я, в якій було вісімнадцять дітей. Вісімнадцять! Для того, щоб прогодувати таку велику родину батько, золотих справ майстер, працював по вісімнадцять годин на день. Він працював в ювелірній майстерні, але також брався за будь-яку оплачувану роботу. Незважаючи на майже безнадійне становище, у двох дітей була мрія. Вони хотіли розвивати свій талант в мистецтві, але вони знали, що батько не зможе відправити жодного з них на навчання в Академію в Нюрнберг.
Після довгих нічних обговорень ці два хлопчика уклали угоду між собою. Вони вирішили кинути монету. Той, хто програв піде працювати в шахту і на свої заробітки буде оплачувати навчання братові. А потім, коли брат закінчить навчання, він буде оплачувати навчання свого брата, який працював в шахті, продаючи свої роботи, а якщо буде потрібно, то також працюючи в шахті.
Вони кинули монету в неділю вранці, після церкви.
Альбрехт Дюрер виграв і поїхав в Нюрнберг. Альберт пішов працювати в шахти, і протягом чотирьох років він оплачував навчання брата, чиї роботи в Академії відразу ж стали сенсацією. Гравюри Альбрехта, його ксілогравюри і його картини перевершували навіть роботи багатьох його професорів.
До моменту закінчення навчання він став заробляти непогані суми, продаючи свої роботи. Коли юний художник повернувся в своє село, сім’я Дюрер влаштувала святковий обід на галявині, щоб відсвяткувати тріумфальне повернення Альбрехта. Після довгого і незабутнього обіду, під час якого звучало багато музики і сміху, Альбрехт встав зі свого почесного місця на чолі столу, щоб підняти тост за свого улюбленого брата, який стільки років працював, щоб виконати мрію Альбрехта.
Наприкінці промови він сказав: “Тепер, Альберт, мій благословенний брат, прийшов твоя черга. Тепер ти можеш поїхати в Нюрнберг за своєю мрією, а я буду піклуватися про тебе. » Всі повернулись з очікуванням до Альберта, який сидів на іншому кінці столу. Сльози потекли по його блідому обличчю, він похитав головою, схлипуючи і повторюючи: «Ні … ні … ні … ні …» Нарешті він встав і витер сльози. Він подивився на обличчя людей, яких він так любив, а потім піднявши руки до обличчя, м’яко сказав:
«Ні, брат. Я не можу поїхати в Нюрнберг. Вже занадто пізно для мене. Подивися! Подивися, що ці чотири роки в шахтах зробили з моїми руками! Я напіть ложку вже не втримаю, не кажучи про те, аби намалювати щось прекрасне. Ні, брат, для мене вже пізно. »
Понад 450 років минуло. Зараз сотні портретів, малюнків ручкою або срібним олівцем, аквареллю, малюнки вугільним олівцем, ксілогравюри і гравюри на міді висять в кожному великому музеї світу. Швидше за все ви знайомі хоча б з однією роботою Альбрехта Дюрера. Можливо у вас вдома або в офісі також висить репродукція однієї з його робіт.
Якось, щоб віддати данину поваги Альберту за все ним зроблене, Альбрехт намалював загрубілі руки свого брата, спрямовані до неба. Він назвав свою сильну картину дуже просто … «Руки»
Але весь світ майже відразу відкрив серця цьому шедевру і назвав картину «Руки того, хто молиться»
Андрій Юркін
