– Ну от знову дивиться на мене своїми зеленими очима. Скільки разів я казала, що цей чорний кіт, якого тобі принесла твоя подружка Ольга, приніс усю цю біду в дім. Вона одразу заміж вискочила, хоч ніякої особливої вроди не мала, а ти залишилася ні з чим.

Щоранку мама починала розмову з однієї і тієї ж фрази, ледь перетнувши поріг моєї кімнати. Чашка гарячого чаю з лимоном у її руках зазвичай здригалася від її жестикуляції, а погляд був сповнений тривоги за моє майбутнє. Цього разу все почалося з того, що чорний кіт із білим кінчиком хвостика вальяжно пройшовся по підвіконню, зачепивши хвостом її улюблену фіалку.

– Ну от знову дивиться на мене своїми зеленими очима. Скільки разів я казала, що цей чорний кіт, якого тобі принесла твоя подружка Ольга, приніс усю цю біду в дім. Вона одразу заміж вискочила, хоч ніякої особливої вроди не мала, а ти залишилася ні з чим.

– Мамо, до чого тут кіт, скажи мені на милість? – відповіла я, не відриваючи очей від монітора і намагаючись стримати роздратування, яке щоразу підступало до горла й заважало дихати. – Подруга вийшла заміж, бо зустріла коханого хлопця. А я нікого не зустріла. Кіт тут абсолютно ні до чого, він просто спить на килимку і ловить мух.

– Ти все жартуєш, а роки йдуть, дні летять за днями, – не вгамовувалася вона. – Тобі вже час подумати про серйозні стосунки, а ти все няньчишся з тваринами, купуєш їм дорогих кормів більше, ніж собі нормальної їжі. Складно уявити чоловіка, який захоче прийти в дім, де коти командують парадом і вазони псують!

Я відклала ручку на стіл і глибоко вдихнула прохолодне ранкове повітря, намагаючись не згадувати те, про що думала щовечора перед сном. Мама ж бо й гадки не мала, що справа зовсім не в котах і не в Ользі, яка колись принесла те маленьке пискляве кошеня у пазусі зимової куртки, рятуючи від замерзання на зупинці. Тоді я взяла його, не замислюючись ні про які прикмети чи бабусині забобони. А справжня причина моєї мовчазної самотності сиділа зовсім в іншому місці – глибоко в моїй пам’яті, де жив Василь.

Ми колись проводили разом час у нашій великій компанії, багаття, гра на гітарі і співи до півночі, далі хлопці нас проводжали додому і якось він дав мені свою куртку:

– Візьми, а то комарі заїдять.

Мені й досі тепло від цього спогаду. А далі доля нас розвела різними дорогами, навіть до пуття не звівши разом.

Я поїхала вчитися, а він просто зібрав сумку і виїхав за кордон на заробітки. Наче й не обіцявся нічого серйозного, слова зайвого не давав, у вірності не клявся, а з думок не йшов ні на день, ні на годину. Роки минули, перший кіт уже давно відійшов у котячий світ, у будинку з’явився інший пухнастий розбишака, а я все перебирала в пам’яті ті старі спогади.

Наступного дня наш звичний з мамою світ перевернувся. Ми поралися на подвір’ї біля клумби з осінніми хризантемами, коли тишу вулиці раптом розірвав різкий, несамовитий скрегіт автомобільних гальм. За одну коротку секунду пролунав гучний, глухий удар, від якого затремтіла земля під ногами, а на дорогу посипалися дрібні тріски й пил. Ми кинулися до виходу і побачили, що на асфальті біля самого нашого паркану врізалася чорна іномарка. Дерев’яні штахети розлетілися на шматки, а капот машини був серйозно зім’ятий.

Я вибігла за хвіртку першою, серце шалено калатало в грудях, руки тремтіли, набираючи номер швидкої. З машини, відчинивши дверцята, виліз водій – високий чоловік, розгублений, блідий, із розгубленим поглядом. Він тримався руками за голову, а потім звів очі прямо на мене. Мить – і я заніміла посеред дороги. Це був Василь.

Тієї ж секунди з-за уламків поламаного паркану вискочив наш чорний кіт із білим хвостиком, гордо задерши голову, і побіг у бік городів. Водій дивився то на побитий капот, то на потрощений паркан, то раптом затримав погляд на моєму обличчі. Напруга перших секунд розчинилася в густій ранковій тиші.

– Ти? – першим порушив мовчанку він, і в його голосі прозвучала знайома інтонація, від якої всередині все обірвалося. – Виходить, твій кіт вискочив просто під колеса з-за кущів. Я намагався встигнути загальмувати, вивернути руль, але дорога була мокрою від ранкової роси.

Мама стояла за моєю спиною, відкривши рот від несподіванки, і переводила тривожний погляд з незнайомця на поламаний паркан, а потім назад на мене. Слова застрягли у неї в горлі.

Поки тиждень тривали відновлювальні роботи, Василь щодня приходив до нас на подвір’я з ящиком інструментів, допомагаючи лагодити старі штахети. Спочатку ми обмежувалися короткими побутовими фразами про цвяхи, дошки та погоду, а потім вечорами сідали пити гарячий чай на веранді, коли сонце вже ховалося за сусідніми дахами. Мама спочатку дивилася на нього з підозрою, придивлялася до кожного руху, але згодом побачила, що чоловік він працьовитий, серйозний і не звик кидати слова на вітер. Робота просувалася швидко, дошки лягали рівно, та незабаром стало очевидно, що просто розійтися після цієї аварії вже ніхто не зможе. Життя розсудило все інакше, бо за кілька місяців стало зрозуміло: ми чекаємо на поповнення в сім’ї, і відкладати весілля більше не було жодного сенсу.

Тепер, коли ввечері ми всі разом збираємося за великим столом у нашій світлій вітальні, кіт знову проходить повз наших ніг, зачіпаючи хвостом ніжки стільців, а мама лише хитає головою і купує йому смачний рідкий корм. Вона певна, що проти долі все-таки не попреш. Іноді дійсно не варто сперечатися з прикметами, особливо коли вони приносять у твоє життя саме те, чого ти так довго чекала крізь усі роки.

Ми сиділи на веранді вже вдвох, коли сонце остаточно сховалося за обрієм, залишаючи по собі багряні смуги на небі. Василь мовчки ставив порожні чашки на тацю, а я дивилася на те, як легкий вітерець коливає гілки яблуні в саду.

– Пам’ятаєш, як ми тоді гуляли на вигоні? – запитав він тихо, не дивлячись на мене, ніби боячись порушити крихкий спокій цього вечора. – Я думав, що роблю все правильно і попереду ще багато часу, багато таких прогулянок … з тобою. Їхав туди, де життя здавалося перспективнішим, шукав якесь краще життя.

– Не треба про це зараз, – відповіла я, торкнувшись рукою його плеча. – Ми обоє знаємо, що минулого не повернути, та й навіщо його повертати. Головне, що ми тут, і цей паркан тепер тримається набагато міцніше, ніж раніше.

Він усміхнувся, накривши мою руку своєю долонею. У будинку за нашими спинами тихо лунали кроки – мама готувала вечірній чай і щось наспівувала собі під ніс. Кіт тим часом влаштувався на ґанку, згорнувшись клубочком і прикривши ніс білим хвостом.

You cannot copy content of this page