– Якби я знала, що ти в такі дірі живеш, то би в гості не напрошувалася, – казала давня подруга, зморщивши носа та ступивши в під’їзд.

– Якби я знала, що ти в такі дірі живеш, то би в гості не напрошувалася, – казала давня подруга, зморщивши носа та ступивши в під’їзд.

Вона зайшла в нашу квартиру так, ніби робить мені неймовірну послугу самим своїм візитом. Поморщила носа, коли знімала пальто, окинула зневажливим поглядом старі шпалери біля дверей і лінолеум, який ми з чоловіком постелили ще п’ять років тому. У її очах одразу читалося все: і моє провінційне життя, і ця затісна хрущівка. Ми не бачилися сто років, ще зі школи, коли її батьки купили їй диплом і вивезли до столиці, а я залишилася тут, затирати діри на своєму першому робочому місці та тягнути щоденну рутину.

– Боже, Вікторіє, ти досі тут живеш? – кинула вона і пройшла до столу, важко опускаючись на стілець.

У її голосі дзвеніла така звична зверхність, ніби нічого у світі не змінилося. Я мовчки ставила на стіл тарілки з гарячою картоплею, смаженою куркою та салатом, хоча руки чомусь трохи тремтіли.

Я пригадувала, як вона сміялася з тих, хто не мав брендових речей, і як легко втекла від усього, що могло зіпсувати її безтурботне майбутнє.

– Живу, як бачиш, Оксано, – відповіла я стримано, сідаючи навпроти. – Сідай, чим багаті, тим і раді. Ти ж казала по телефону, що хотіла зайти на хвилину, бо опинилася в місті у справах.

– Я таке не їм, – знову скривилася вона, – чай якийсь пристойний маєш?

Вона мала блідий вигляд і я не стала на неї ображатися за нетактовність, мовчки пішла заварювати чай.

Оксаночка — наша колишня перша красуня району, за якою бігали всі старшокласники, яка виходила заміж за статного бізнесмена з величезним статком і залякувала всіх сусідів своїми капризами — зараз виглядала надламаною. Її чоловік, як і завжди, виконував будь-яку забаганку: возив її на найкращі курорти за кордоном, купував хутра, найняв прислугу в заміський будинок, де вона роками спала до обіду, ходила по салонах краси та обирала сукні для світських прийомів. У неї було абсолютно все, про що дівчата з нашого провінційного містечка не могли й мріяти.

Аж раптом прийшла ця хвороба. Спочатку просто слабкість, потім довгі лікарняні обстеження, столиличні професори, які розводили руками, і той самий діагноз, після якого земля йде з-під ніг. Гроші не допомогли. Весь її світ, побудований на коштовностях і затишних віллах, тріснув від одного слова лікарів. І от тепер вона сиділа переді мною, озирала мою скромну кухню і скаржилася на несправедливість долі.

– Віко, ти не уявляєш, як це несправедливо, – заговорила вона раптом, нервово крутячи в пальцях коштовне кільце з діамантом, яке виглядало смішно й чужорідно на тлі моїх простих фіранок. – У мене ж було все! Я могла отримати будь-що, поїхати в будь-яку точку світу, жити в розкоші. Чому я? Чому саме моє життя має закінчитися ось так, у цій безглуздій боротьбі, коли інші живуть десятиліттями? Я ж ніколи нікому зла не робила!

Я мовчки дивилася на неї, відчуваючи дивну суміш жалості та холоду всередині.

– Зла не робила, кажеш? – не втрималася я зрештою, згадавши те, про що всі в районі пліткували колись.

Вона різко підняла голову, її очі звузилися. Зрозуміла, куди я клоню.

– Ой, тільки не починай оце все про минуле, Вікторіє, – махнула вона рукою, намагаючись вдати байдужість. – То було давно, мені тоді було всього вісімнадцять. Вісімнадцять! Помилка молодості. Батьки сказали, що мені треба вчитися, будувати кар’єру, їхати до столиці. Якби я залишила тоді дитину, моє життя було б скінчено. Я б загрузла в цьому багні назавжди, як ти чи інші мої колишні подружки.

– Ти говориш про власну дитину, Оксано, – сказала я якомога спокійніше, хоча в грудях усе закипало від її цинізму. – Ти ж залишила малого в лікарні, навіть не озирнувшись. А потім поїхала будувати своє щастя.

– А що мені треба було робити? – її голос раптом зривався на крик, у якому пробивалося щось справжнє. – Залишитися тут із немовлям на руках без копійки грошей? Мій батько б мене з дому вигнав, а той хлопець… та він сам не знав, чого хоче. Мені пропонували нормальне життя! Я йшла до своєї мети. Мій чоловік потім дав мені все. Я звикла до іншого рівня.

Вона замовкла, важко дихаючи. Оксана відсунула горняток, закрила обличчя руками, і я вперше за весь вечір побачила справжні сльози на її щоках. Дорогі сережки блиснули під світлом лампи, коли вона здригнулася від ридань.

– Знаєш… я іноді думаю про нього, – прошепотіла вона крізь сльози, опустивши погляд на стіл. – Особливо тепер, коли ночами не можу заснути. Я ж шукала інформацію кілька років тому. Через знайомих, через приватних людей. Дізналася, що його всиновили хороші люди з іншої області, що він виріс, вивчився. Я навіть бачила його фотографії в інтернеті. Такий гарний хлопчина виріс… схожий на мене трохи.

– І що? Зізналася йому? Попросила вибачення? – запитала я прямо, дивлячись їй у вічі.

Оксана різко підняла голову, перелякано блимнувши очима, і заперечливо замахала руками.

– Ти що, з глузду з’їхала?! Як я можу йому сказати? А мій чоловік? Він же нічого не знає про те минуле! Він мене обожнює, а як дізнається, що я так вчинила, то може мене кинути. Я не можу ризикувати своїм шлюбом! У мене ж іще є шанс… ну, раптом станеться диво? Раптом лікарі помилилися?

Я слухала її і розуміла всю прірву між нами. Вона ні капельки не змінилася. Навіть тепер вона думала не про те, скільки болю завдала іншим, не про те, де зараз її покинутий син, а виключно про свій комфорт, про свої гроші, про свій статус і про те, щоб чоловік випадково не дізнався про її таємницю. Її жалість до себе перекривала все інше.

– Знаєш, Оксано, – сказала я тихо, прибираючи зі столу тарілки. – Ти прийшла сюди, дивуєшся моєму бідному ремонту, скаржишься на несправедливість долі і кажеш, що жалкуєш. Але насправді ти жалкуєш тільки про те, що твоє гарне життя може закінчитися. А син… він для тебе так і залишився просто неприємною помилкою молодості, яку ти хотіла б викреслити з пам’яті назавжди.

Вона здригнулася від моїх слів, підхопилася зі стільця так різко, що аж зачепила рукою горнятко, з якого пила чай.

Чашка впала на лінолеум і розбилася на десятки дрібних осколків, розливаючи темні плями. Оксана кілька секунд дивилася на розбитий посуд, потім на мене:

– Ти нічого не розумієш, Вікторіє. Тобі легко розказувати про мораль, коли ти весь вік просиділа у своїй дірі й нічого кращого за цей простий лінолеум не бачила! У тебе все просто!

Вона різко відчинила двері, вискочила в під’їзд і гучно грюкнула ними так, що затремтіли стіни в коридорі. Я залишилася стояти посеред кухні наодинці з розбитим горнятком, холодною вечерею і тим важким осадом, який вона принесла із собою.

Я все думала про те, як дивно влаштовано це життя: дехто має все, про що можна мріяти, але до останнього подиху залишається порожнім всередині, ніби й не жив зовсім.

You cannot copy content of this page