А я нічого не помічала, справді, нічого, тільки, коли все розкрилося, то я наче все збоку побачила і диву дивувалася, ну як же так: людина тебе ні в що не ставить, а ти нічого не бачиш?

Не знаю, скільки б це все тривало, якби якось колега по роботі, червоніючи не сказала:

– Інно Василівно, це не моя справа, але ваш чоловік ходить до моєї сусідки…

– Що? Куди ходить? Чого ходить?, – так собі спокійно кажу я, адже не вірю в те, що мій Сашко здатен на такі брудні речі.

– Та як-як, отак, ночує і неї, – ще дужче почервоніла та.

Я лиш кивнула, бо до кінця не повірила в те, що та жінка каже. Мій Сашко, якого я знаю ще з інституту буде таке робити? Та він мене любить, в усьому зі мною радиться, ми дитину маємо спільну, Вірочку. У нас все просто чудово.

З такими думками я зайшла за дитиною в садок, далі пішла в магазин, купила продукти, Віра почала пхинькати, то довелося її нести на руках, плюс пакети. Ліфт не працював, тому на третій поверх отак і піднялася. Чоловік сидів перед телевізором і на мій прихід лиш невдоволено глянув:

– Ти коли нарешті дитину перестанеш так опікати? Привчила на руки, що відірвати не можливо. Їй вже чотири, вже велика. А зараз розляжешся на дивані і скажеш, що втомилася, то знову вечерятимемо о десятій, щоб я цілу ніч крутився від важкості в шлунку! Щиро тобі дякую!

Я очима кліпала. Невже це відбувалося щодня, а я просто … що?

Поки переодягала дитину, поки мила руки, поки розкладала пакети. То те й чула, як чоловік важко зітхає та примовляє:

– Ще довго ти будеш кота за хвіст тягнути?

– Якщо ти такий голодний, то поможи мені, – відповіла я.

– Що? Я же маю тобі в цьому помагати? А чи тобі не занадто добре буде? Гроші зароби та ще й їсти собі звари?

Я готувала їсти, хоч втома була дуже сильна і я почала пригадувати, що таке відбувається кожного вечора.

Далі чоловік скаже принести йому тацю перед екран, накришить на підлогу і буде ще казати, чого я з віником навколо нього бігаю.

– Ворожиш аби не женився вдруге?, – гигоче, поки я пів совочка крихт назбирую, – досить пилюку здіймати, дихати нема чим.

Далі я мию посуд, купаю доньку, готую на ранок одяг для всіх, мию взуття всім, вкладаю доньку спати, читаю їй казочку, далі просто гладжу по руці і вона так засинає. Коли вже приходжу в спальню, то чоловік вже спить, спиною до мене.

Я не могла заснути і все згадувала цей день, і всі схожі за попередні. Наче слова повторюються з дня у день, але я не чула одного слова – слова «дякую». Зранку я наче прокинулася з довгої-предовгої сплячки. Мовчки приготувала сніданок для себе і доньки та пішла на роботу, заодно взяла дитину в садок.

– Мамо, а чого ти мовчиш?, – питала мене донька.

– Я думаю, дитино.

Я справді думала, чому я не помічала такого ставлення, чому так швидко звикла, що я маю все робити, бо чоловік заробляє більше. Хоча… Чого ж більше, якщо я вже старша майстрова, а він як був перевізником, так і залишився. То, виходить, коли він возить продукцію, то тоді й бачиться з тією? І щоб такі люди з мене хіхікали? О, ні…

Я подзвонила до любки в квартиру, коли там був Саша, вони обоє дуже здивувалися, а потім чоловік не переставав чудуватися, коли я залишила його без квартири і половини зарплати. Всім розказував, яка я виявилася меркантильна особа, а я й байдуже – головне, щоб мені було добре і доньці.

Хоча я тій жінці дуже вдячна за те, що відкрила мені очі на мого чоловіка, хтозна скільки б я так прожила в догоджанні йому років, а тепер хай сама того щастя зазнає. А що?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page