Душа була не на місці уже який день підряд. І сльози на очі і в жар кидає. Аліна ходила з кутка в куток не знаходячи собі місця.
— Не можу я так, – врешті скаже сестрі, – Щось негаразд, я відчуваю. І Віктор мій третій день трубку не бере. До Шалі, сусідки, зателефонувала запитала чи живий, яи здоровий, а вона якось т-а-а-а-к дивно відповіла: “Живіший від усіх живих. І зі здоров’ям все гаразд, аж мужики заздрять”. Щось там не те сесто, щось не те. Може я поїду? Ти, як? Впораєшся без мене?
Олександра вже давно звикла довіряти відчуттям сестри, то в неї змалку. Батьки спочатку сміялись, а потім зрозуміли, що має їхня донька оте саме “шосте” чуття, можна не вірити, чи сміятись, але “щось воно є”.
— Їдь, сестро. Дітки у нас дорослі, носи витирати не потрібно і ложку самі до рота донесуть. Шкода, що мого дому немає, я б теж поїхала, хоча б повітрям рідним подихати. Тобі є куди повертатись, їдь!
Вже через три дні Аліну проводжали на вокзалі в Кельні. За ці пів року Німеччина так і не стала їм домом. Стояли сиротами і обіймались. Діти знали, що мама їде не на довго але все одно сумували.
Вона й не думала, що здатна на таке. Щойно стала на рідну землю впала на коліна і цілувала, цілувала і обливала сльозами всю Україночку. І пташки тут співають краще і небо блакитне по-іншому, по-рідному, а люди? Вони ж усі свої, рідні, близькі. Слухаєш, як говорять і наслухатись не можеш.
Про те, що щось таки не так, вона зрозуміла ще в районному містечку коли чекала на вокзалі автобус в село. Люди вітались, посміхались, але з таким обличчям ніби вона приречена. Поряд з нею ніхто так і не сів, перешіптувались поза-спиною.
Її хата стояла першою, вітала усіх усміхненими вікнами. Аліна приросла до вікна автобуса, так їй хотілось побачити рідний дім, свій двір, гойдалку в молодому садку, кущі троянд що заглядають у вікна.
Пустка… Вона й сама собі не повірила, що таке може бути. Одні стіни залишились. Ні вікон, ні дверей, ні паркану довкола двору. Лиш молоді деревця одиноко стояли поряд з тим, що колись було її домівкою.
— Як це ж? – отетеріло озирнулась.
Навіть зайти туди не наважилась. Знала точно, що в їхньому селі на Хмельниччині слава Богу все було спокійно з першого ж дня, тому це не “приліт” – це хтось її дім розібрав. До цегли розібрали те місце повернутись в яке вона планувала з дітьми.
Сусідка побачивши розгублену Аліну шмигнула у дім.
— А де ж Віктор? – запитала сама себе голосно.
— А я що? Що я сам можу? – скаже він їй, коли вона все ж постукає у двері сусідки Галі, – У нас тут тихо спокійно, а ти в Німеччину з якогось дива поїхала. А я сам. Не можна чоловіка самого залишати. А Галя теж сама. А ти там собі живеш, розкошуєш спокійно собі і ні про що не думаєш. А мені і сніданок потрібен і вечеря. Та й речі випрати, ну і взагалі… Я ж жива людина, чи як? А хата? Так я там усе вважай сам робив. Що там твоєї зарплати. Ти то в декретах сиділа, то на роботі. Я там усе сам робив. Чого воно мало стояти пропадати. А у Галі тут чоловіка не було от ми й відремонтували і паркан сюди перенесли.
Першою ж попуткою поїхала назад у містечко. Зайшла до юриста, але той лиш руками розвів.
— Усе можна довести, щось навіть повернути, але цим потрібно займатись. Ви на скільки приїхали?
Аліна так і не відповіла на те запитання. Вийшла мовчки. У центрі зустріла свою однокласницю, сходили в кафе:
— Чому ж ніхто нічого не сказав мені, Лід? – запитає у неї зі сльозами на очах.
— Так а хіба то наша справа? Та й Віктор сказав, що ти поїхала назавжди і що ви розлучились. Дім його матері… У всіх своїх проблем вище стріхи, куди ще у чужий двір зазирати.
Аліна зателефонує сестрі розповість усе, як є.
— Приїжджай, – скаже Олександра тихо, – Бог нас не залишить. Будемо тут життя будувати, сестро. Чуєш? Ми з тобою вдвох усе зможемо, ми ж сестри, ми сильні.
08,09,2022
Головна картинка
