Коли у мене з’явився син на світ, то я була дуже рада, що він пішов у мого гарного чоловіка, бо я була просто симпатичною. Але з роками краса сина тільки роздавалася і скоро він вже водив до нас дівчат, мов на показ мод і з кожною він був готовий жити вічність і кохав безмежно, а через тиждень приводив другу і так само казав, що то вже точно назавжди.
Я просила чоловіка якось вплинути, але він просив залишити його в спокої, бо й так дім, наче той прохідний двір.
Тоді я сказала, що не пущу більше нікого до хати, а як такий мудрий, то хай заробить на оренду квартири.
Далі раптово поменшало дівчат і син привів одну з якою й почав у нас жити.
Її звали Аня і вона мені навіть дуже подобалася. Якось я вирішила поговорити з нею відверто.
– Аню, ти ж розумієш, що Дмитрик тебе заміж не візьме? Він тільки закінчив інститут, працювати не хоче по спеціальності і шукає себе. А разі чого ти залишишся сам на сам з обставинами. Ти мені дуже подобаєшся і я хочу аби у вас все склалося, але ти справді думаєш, що він буде хорошим чоловіком?
Аня задумалася, а тоді й каже:
– Я з маленького села, мати моя гуляє, сестра молодша вже має двоє дітей, я не маю куди вертатися, ми всі живемо на купі. Ваша квартира для мене справжній палац, не виганяйте мене.
– Боже спаси! Аню, хто тебе виганяє. Я просто хочу як краще для тебе!
Отак ми наче порозумілися і я стала до неї ще прихильніша. Скільки їй прийшлося всього пережити і вона все ще має віру в любов і добрих людей.
Але далі вже син підвів нас обох. Щось між ними сталося і Аня зникла.
Я тоді вже й синові на двері вказала з його новою дівчиною:
– Годі, нема Ані, то нема нікого. Ти вже самостійний , шукай роботу.
Я шукала Аню, питала в Дмитрових друзів, але ніхто нічого не чув. Йшов час, однакові дні, однакові події і однакові клопоти. Мені захотілося змінити своє життя, бути щасливою чи що.
Аж тут Аня на порозі зі згорточком:
– Це ваша онучка, я не маю куди її нести. Прийміть Віру, а я буду навідуватися, зараз ніяк не можу її виховати.
– Аню, ти що? Лишайся, я переконаю Дмитрика і ви одружитеся. Я така рада, Аню, я ніякої не хочу невістки, лише тебе.
– Пізно, не люблю я Дмитра більше.
Вона це сказала так втомлено, буденно, наче не мені, а їй п’ятдесят років і вона втратила надію стати щасливою.
– Я прийду по неї. Добре?
– Гаразд. Але я хочу аби ти лишалася, якщо можеш.
– Не можу.
Отак у нас і з’явилася Вірочка. Мені наче сонце засвітило, чоловік теж радий, що є онучка, та й Дмитро прийшов подивитися.
– Ця дівчинка буде тебе любити завжди, сину, і бідного і багатого. Повір.
– Справді, мамо?
– Справді. Дитино. Тільки ти маєш бути люблячим батьком, а не шалапутом.
Дмитро знайшов роботу, я знайшла радість, а мій чоловік спокій. Вірочка – наш сенс життя, ми всі крутимося навколо нашого сонечка і одне любляче серце змінює інше.
Вже Вірочці десять років, а Аня так і не вернулася, хоч ми все одно живемо там же. І я хочу сказати, що ми її чекаємо, щоб подякувати і аж ніяк не з претензіями. Може, вона дивиться на своє дитинство і думає, що дитина обтяжує, вимагає багато турботи і грошей. Але не тоді, коли вона – сенс життя, тоді дитина – радість і втіха. Для нас це так. Вона нас змінила на краще, наша Вірочка, я навіть не хочу думати, як би ми жили без неї.
Дякую, Аню! Вертайся до нас.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
