Мій Володя ходив до сусідської дівчини Насті, дівча таке скромне, ввесь час до церкви бігало, тримало патерицю, нікуди й не ходила так, щоб за неї говорили. Я думала, що така буде гарною дружиною. Хай би й для Володі. А що? Він не красень у мене, вона теж скромна, то буде гарна пара, будуть жити і не хвилюватися, що хтось на них задивлятиметься та переманить.
І ось новина – Настя при надії! А я ж знаю, що Володя там був кілька разів, бо я сама бачила, як на світанку він йшов з того керунку, де у них стодола. Я тоді подумала, що він просто городами від когось йде, але ж ні, як тепер виявилося. Отже, дитина його!
– Володю, то ти зробив, – питаю його строго, бо ж треба показати, що все серйозно.
– Мамо, я з нею раз був і не думаю, що то моя дитина, – відказує син.
– Як це «не моя»? а чия тоді? Що я не бачу, що вона днями сидить вдома і ніде не ходить?
– Та вона ж на навчання їздить, – каже син.
– Слухай. Треба бути чоловіком і відповідати за свої вчинки! Дівчина вона непогана і тобі підходить, то давай женися і на тому крапка. Якби тобі не подобалася, то ти б до неї не ходив!
Син впирався, але я чоловіка підключила і він його переконав, що треба дитині батька. Заслали ми сватів і Настя погодилася вийти заміж за Володю.
На весіллі він, звичайно, показував характер, але ми з чоловіком його швидко нарозумили.
Настя наполягла аби вони жили в місті, бо там і робота буде і дитині краще майбутнє. Ми зі сватами дуже здивувалися, що вона таке каже, бо ж он дві бабусі, а ще чотири прабабусі – всі готові малюка бавити, а вона буде в ясла давати! Але молоді вперлися і Володя аби нам насолити, підтримав дружину.
Звичайно, що сваха частіше туди їздила, ніж я, але на хрестинах ми всі були. Я приглядала до дитини і наче бачила перед собою мого Володика. Тішилася, звичайно, і гроші добрі ми подарували на дитинку.
На літо Настя чогось в село не їхала і вже я свасі говорила, що дитині треба свіже повітря, а не той сморід в місті. Я їздила до них, але Настя завжди чогось мені дитину не давала на руки, то я можу заразити, то не так тримаю, то Оленка спить.
На рік знову було застілля і я вже почала питати, в кого ж наша Оленка така, бо я наших рис ні в кого не бачила.
– Вилита прабаба, – сказала сваха.
Ну, нічого, головне аби здорова. Та й бачу, що Володя вже призвичаївся бути татом та чоловіком, на непогану роботу влаштувався, на все йому поки вистачає грошей.
Вже я прошу аби приїхали на літо в село, але Настя ніяк, бо їй так добре а в селі вигод нема з малою дитиною то важко.
Я вже й взлилася – що то за таке прошення? Тому більше в гості не напрошувалася, раз таке діло, що не можна дитину на руки брати, бо навчу, цілувати і сюсюкати, бо вона не навчиться говорити.
Отак ми їздили лише на дні народження Оленки і я того собі так розуміла, що дитина мені виглядає чужою, бо я ж її дійсно не знаю, бо не бавлю. Того вона мені й ні на кого не схожа – ні на мого сина, ні на мене чи чоловіка.
Аж тут гуркіт-гриміт і на порозі Володик, ледве на ногах стоїть:
– Нащо ви мене женили, як дитина не моя? Все тест показав!
Ой, що було далі! То я своїми руками дитині світ на п’ять років зав’язала? Своїми оцими руками, якими лиш йому добра хотіла і від усього захистити? От вам і тихоня! Але як тепер Володі бути – от в чому питання?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
