fbpx

“Або ти їдеш додому, або лишайся там, бо така сім’я мені не потрібна” – почула я від чоловіка уже за пів року. Добре, хоч діти були коло нього і зрозуміли мене, підтримували. Хоч і хитали головами усі знайомі, казали, що я власними ж руками життя собі зіпсувала, та я все одно своєї думки не змінила і сиділа там де була

“Або ти їдеш додому, або лишайся там, бо така сім’я мені не потрібна” – почула я від чоловіка уже за пів року. Добре, хоч діти були коло нього і зрозуміли мене, підтримували. Хоч і хитали головами усі знайомі, казали, що я власними ж руками життя собі зіпсувала, та я все одно своєї думки не змінила і сиділа там де була.

Ніколи я не жила чи заможно, чи в достатку. Ото ще дитиною була у мами помічницею, бо тата не стало рано. На рівні з нею і сапала в ланці і на току працювала, бо ж жити за щось потрібно було.

Уже коли заміж вийшла, то думала буде легше, та де ж. Почали із чоловіком у дворі його батьків будову. Здавалось – за рік і вже увійдем у свою хату, а на ділі п’ять років важкої роботи і економії на всьому.

Так у одній кімнаті ремонт зробили перейшли, там моя Олечка і з’явилась. Ми й так не багато жили, а почались такі часи, що й на хліб де знайти. Так ото ми в тій кімнаті і прожили у домі без ремонту років із шість.

Ну а вже коли і з роботами налагодилось у нас і з зарплатами, то ми вже потихеньку, економлячи на найнеобхіднішому, оту будову і завершили. Настелили підлоги скрізь, стіни, стелі. Не шик, але досі стоїть, живе там чоловік.

Діток у нас із Василем троє і вони були у останніх класах школи, коли мама моя злягла. Я хотіла її забрати до себе у місто, бо ж там у мене і робота і життя, та чоловік і свекруха раптом виступили проти:

— Невідомо на скільки це, та й як жити у таких умовах усі маємо? – каже чоловік. – Не для того я так важко дім будував, аби потім у нього зайти від запахів не міг. У мене бабуся шість років от так провела, то я знаю про що говорю. Наймем людину до матері твоєї, та й по всьому.

Я ні хвилини не розмірковувала, ото лиш дітям пояснила усе і сказала, що буду жити біля бабусі. За пів року чоловік мені умову поставив: або він, або моя мама. Я обрала маму. Так і розлучились.

Хоч і казали мені знайомі, що не можна от так своє життя пускати під укіс, мовляв, втрачаю роботу і сім’ю, а заради чого? Та я слухати нікого не стала, бо ж то мамочка моя, і залишити її на чужі руки? Про те і мови не могло бути.

І знаєте, нині я ні про що не шкодую. Мами уже десять років як на світі немає, а я й досі у її хаті живу. Тримаю курочок. кізоньку, труджусь по мірі сил. Діти часто приїжджають з онуками, то у домі у мене завжди хтось та й є.

Чи шкодую я про свій вчинок? Ніколи і думки не було. Сплю спокійно, бо ж совість моя чиста. А чоловік мій колишній нині у тій же ситуації, тільки зі своєю мамою. Часто телефонує, вибачається, каже, що був не правий і все зрозумів.

Не знаю, чи то от такі діти у мене хороші, чи я своїм прикладом їм показала, як треба ставитись до батьків своїх у віці, та вони мені у всьому допомагають і вважай – забезпечують.

Скажіть, а ви б змогли свою маму залишити? Навіть якби сім’я на кону стояла. змогли б?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page