Того року Матвій вирішив провести літню відпустку в Україні. Швидкісним потягом він мчав подалі від щоденних клопотів робочих буднів молодого слідчого, від статистики, від постійних вологих вітрів.
Він їхав, сповнений радощами від передчуття довгоочікуваної зустрічі з бабусею. Скільки ж вони не бачились? Він ще був на останньому курсі інституту, коли приїздив на батьківщину своєї мами. Відтоді минуло майже шість років…
На пероні зустрічав двоюрідний брат Роман. Радо обійнялись і вирішили спочатку зайти до найближчої кав’ярні, а тоді вже їхати до бабусі в село. За розмовою домовились, що Роман візьме кілька днів відпустки за власний рахунок і покаже, нарешті, мальовничу Полтаву, адже стільки разів Матвій чув розповіді від мами про це неповторне місто. Студентські роки Людмили минали саме тут. А згодом зустріла тут і свою долю – молодого військового Леоніда. Побрались, а через кілька років виїхали до рідного міста чоловіка назавжди. Там і народився Матвій…
За матеріалами – “Є”.
Від Полтави до села, де мешкала бабуся, було трохи більше десяти кілометрів, тож незабаром уже крокували знайомими з дитинства вулицями. Нарешті, попереду замаячіла бабусина хата, що традиційно тонула у розбурханому морі квітів. На порозі оселі, приклавши дашок руки до очей, на дорогих гостей уже чекала господиня.
– Ви ж мої золоті! Приїхали, нарешті! Дайте ж на вас подивитися. Матвію, який ти став дорослий! Справжній мужчина! – бабуся Ніна крадькома витирала непрохані сльози і обіймала онуків.
Землю сповивали сутінки. Вечір дарував прохолоду, і Матвій сів на лавку біля хати, щоб насолодитись неповторними звуками українського села. То тут, то там озивались галасливими дзвіночками розтривожені собаки, гучно мукала череда корів, що саме йшла з пасовища додому, скреготали жаби на ставку, а у високій траві, попід парканом, озивався цвіркун. Хлопець милувався розмаїттям квітів, виплеканих дбайливими руками бабусі, і навіть не помітив, як до нього стиха підкралась таємнича постать.
– Ага! Попався? – дзвінкий вигук вихопив його із полону думок.
Озирнувся на непрохану гостю і довго вдивлявся у величезну глибину знайомих зеленкувато-карих очей вродливої юнки. Раптом осяяв здогад.
– Маринко! Невже це ти?
Дівчина весело розсміялась і закивала головою, розметавши по плечах густу хвилю рудуватого волосся.
Так виросла! Він пригадує її ще худеньким підлітком із великим червоним бантом у косі, а тут перед ним стояла така красуня, що й погляд не відвести. Проговорили аж до опівночі. Виявилось, що Марина вже на останньому курсі юрфаку, мріє стати успішним адвокатом. А щоліта, як і завжди, приїздить до бабусі на канікули, щоб набратись сил на свіжому повітрі. Розходячись по домівках, домовились наступного дня разом поїхати до міста і погуляти тамтешніми історичними місцями.
Тієї ночі Матвій ніяк не міг заснути. Тільки-но заплющить очі, а перед ним – зеленоока усміхнена мавка.
Їхні зустрічі були такими очікуваними й радісними! Вже всі навколо давно помітили глибину тих стосунків, а Матвій так і не наважувався зізнатись дівчині у своїх почуттях. Але прикрий випадок врешті-решт змусив це зробити. Якось вирішили поплавати на човні місцевого рибалки Гната. Той плавзасіб був таким старим, що Марина спочатку навідріз відмовилась сідати в нього. Але все ж зважилась після недовгих вагань. Уже були на середині озера, як раптом від одного необережного руху човен перекинувся, і Матвій із глибоким пдивом помітив, що дівчина, хапаючи ротом повітря, сховалась під водою. Миттю пірнув слідом, ухопив за довге волосся і поплив до берега. Марина була без тями, і парубок, не вагаючись, швидко привів її до себе. Коли вже відкашлялась, і минув переляк, то він ніжно обійняв її за плечі і без упину шепотів:
– Чого ж ти не сказала, що не вмієш плавати? Я ж міг тебе втратити… А ти знаєш, як я тебе кохаю? Навіть уявити не можеш. Без тебе дихати не зміг би і жити! Щастя моє…
Магія кохання захопила у нескінченний вир почуттів, і вже ніхто й ніщо не могло роз’єднати сплетені у єдине руки і серця…
Час відпустки минав. Наближалась невідворотна мить розлуки. Останній вечір добігав кінця. У суцільній темряві і тиші вчувався лише стукіт закоханих сердець. Матвій пригортав дівчину.
– Тільки не забувай мені писати! – повторював, як заклинання. – Закінчиш свій інститут, і наступного літа поберемось. Заберу тебе з Полтави, як колись мій батько маму. Думаю, ти не проти?
Марина у відповідь лише щасливо розсміялась…
Швидкісним потягом знову мчав вперед. Та цього разу не у тиху гавань спокою, а в полон буденності й напруженої праці…
Зима видалась суворою і примхливою: то сніги замітають кілька днів поспіль, морози немилосердно печуть, а то вже відлига знову дрібним маком дощу моросить, ожеледицею вкриває землю. У один із таких днів, не дивлячись на неймовірну слизоту, Марина поспішала на пари. Тротуари були вкриті суцільним “склом” криги, і дівчина боязко ступала, намагаючись не впасти. Раптом почула голосний вигук:
– Дівчино, стережіться!!!
Озирнулась. Прямо на неї мчала автівка «таксі», знесена з проїжджої частини на тротуар. Марина хотіла відскочити в бік, послизнулась і впала. Останнє, що запам’ятала, а далі – темне провалля…
Отямилася у лікарні. Поруч були змучені безсонням батьки. Мама чомусь постійно відводила убік погляд. Коли ж Марина спробувала встати, то чітко зрозуміла, що ноги її не слухаються. Вердикт був категоричним: ходити вона не зможе…
Вчилася жити спочатку. Не хотіла миритись зі своїм станом, тому вперто подовжувала навчання і змогла разом з іншими закінчити інститут. Вона прагнула довести, що має право на гідне життя. Просто не треба опускати руки. Єдине, у чому не змогла себе перебороти, це кохання. Аби не ламати Матвію життя, написала два коротких рядочки: «Покохала іншого. Вибач». Після цього від хлопця перестали надходити листи.
Весна відроджувала душі до життя. Хотілося звернути гори. Але натомість могла лише щовечора прогулюватись із батьками, тримаючись за поручні інвалідного візка. Одного такого вечора несподівано зустрілась із Романом. Хлопець привітався і якусь мить ошелешено дивився на Марину, а тоді спитав:
– Чому ж ти обманула?
– Так треба. Не кажи йому нічого, будь ласка. Чуєш мене? Не кажи…
Роман лише покрутив головою і швидко пішов геть. Сльози відчаю нестримним потоком потекли змарнілим обличчям дівчини. Тієї ночі вона довго не могла заснути, і лише після того, як мама дала їй заспокійливе, провалилась у порожню безодню Морфея…
Після тієї зустрічі минуло кілька днів. Зранку видалась напрочуд гарна погода. Весняне сонце проникало у кожну шпаринку, насичувало теплом кожну клітинку. Марина саме поралась на лоджії: впорядковувала кімнатні квіти, обриваючи сухе листя та підживлюючи коріння. Раптом у двері подзвонили.
– Доню, там… – мама не встигла доказати, бо слідом за нею до кімнати увійшов Матвій. Батьки залишили їх наодинці. Матвій з докором дивився на кохану, і в очах застигли сльози.
– Пробач… – ледь чутно прошепотіла і заплакала.
Він залишився. Звільнився з роботи і переїхав до Марини. Захотіли тимчасово оселитися у селі, тому батьки перевезли їх до бабусі. І вже тут, де вперше зародилось спільне почуття, організм дівчини поступово відновлювався. І через деякий час, незважаючи на вердикт, Марина вперше зробила кілька болісних кроків…
… Автомобіль їхав широким шляхом. Сьогодні приїздять на гостину його батьки. До приходу потяга залишалась ще майже година, тож не поспішали й насолоджувались місцевими краєвидами неповторної української природи.
– Мамо, подивись, як цвіте акація! – захоплено вигукнула восьмирічна дівчинка, визираючи з вікна машини.
– Зупинись, будь ласка, – попросила Марина, і Матвій загальмував біля розлогого дерева, вкритого духмяним білим цвітом.
Дружина випурхнула із авто і разом із дітьми попрямувала до тієї краси. Він дістав фотоапарат і якусь мить милувався, як Марина, легко пританцьовуючи, заквітчує доньці волосся, а трирічний синок Славко простягає мамі гілочку цвіту. Господи, яке ж це щастя: мати улюблену родину, роботу, що приносить задоволення, а головне – всеосяжну любов у серці, почуття, яке творить дива!
Автор – Ірина ЯСІНСЬКА.
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
