Весілля було гарним. Гарним на перший погляд.
Світло віддзеркалювало фату в повітрі, наречена – усмішки гостей, а я – емоції кожного моменту. Але деякі кадри з цієї зйомки я не забуду ніколи.
Церемонія тільки починалась. Галя ніжно чіпляла Іванові весільну квітку на піджак, а він спокійно так мовив:
– Я сьогодні на матч іду. З друзями. Увечері.
Я подумав, що це така гіперболізована самоіронія. Галя теж так подумала – просто усміхнулась і сказала:
– Ну ти даєш.
Але ближче до завершення церемонії стало зрозуміло – він не жартував.
Коли наречена після вінчання вийшла на ґанок, тримаючи букет, Іван ще раз повторив:
– Я серйозно, Галь. У нас сьогодні вирішальна гра. Трансляція. Я з хлопцями маю бути. Обіцяв.
Тиша. Камери клацнули. Усмішки завмерли.
Я дивився на обличчя Галі й бачив, як вона ніби ще шукала в його очах підтвердження, що це гра, ролик, розіграш…
– Якби я знав, що грають саме сьогодні, – сказав Іван з такою природною простотою, – я б іншу дату запропонував.
Що було далі – не те щоб сварка… Але, скажімо так, емоційний піковий момент дня.
Наречена – з легенько змазаним макіяжем і перехопленим диханням – вручає Івану весільний букет.
Ну, ви ж розумієте, просто передає… з певною пластикою руху, яку навіть камера не встигла вловити повністю.
Батьки молодят – справжні дипломати.
Взяли паузу, відвели обох “передихнути”, допомогли відновити образ: косметика з жіночих сумочок, фіксатори з-під столу, декілька зачісочних лайфхаків від тітки Марти.
За 30 хвилин Галя знову посміхалась дітворі, роздавала цукерки, а я ловив нові кадри — вже з більш натягнутою, але цілком щирою усмішкою.
І тут – магія: у підсобку виносять телевізор.
Справжній, з дому. Ставлять. Підключають. Дружби стеляться навколо, немов у храмі. Іван – щасливий. Паралельне весілля з коментаторами. Трансляція під тост “гірко”.
Далі – сцена з троянд. Дружки викладають велике серце, де мали би танцювати молодята. Але щойно ді-джей запускає музику – молодого немає.
Зникає разом з друзями і ще кількома гостями, серед яких — о, знайома мені дівчина — двоюрідна сестра Галі. Активна, жвава. З характером. І, як виявилось, футбольна шанувальниця.
Галя намагалася тримати марку. Була спокійна. Розмовляла з усіма, як ні в чому не бувало.
Але коли пролунав дзвінок – все змінилося.
Телефон мигав “коханий”. Наречена відповіла — і буквально на очах у неї змінювався вираз обличчя: від здивування до тої самої міміки “ти серйозно?”, яку я вже встиг зафіксувати з десяток разів за день. Дзвонив Іван і плутано повідомив, що вони з друзями “дуже перейнялись поразкою команди”, тому вирішили поїхати “в центр провітритись”. Ну, емоції ж, а тепер от — “не виходить повернутись” і “можеш, будь ласка, прислати машину?”. Я, як фотограф, не втручався, але фотографував. Цю фразу я б і на весільному тортику вигравірував.
Далі було щось на кшталт переосмислення.
Вона акуратно зняла фату, пройшлася до сцени, розрахувалася з музикантами й усім персоналом, підійшла до мене – подякувала.
А потім… зникла у роздягальні, через десять хвилин вона повернулась у спортивному костюмі, серйозно і пішла святкувати з подругами іншу подію.
Свободу, усвідомлення, свою нову реальність.
Вона не влаштовувала сцен, а просто змінила сценарій. І це було красиво і дуже символічно.
Що сталося далі — кажуть, молодята пішли кожен своєю дорогою, а ті, хто залишився — ще довго згадували цей день.
А я… я просто сфотографував це весілля. І вкотре подумав: немає нічого складнішого і правдивішого за моменти, де люди нарешті дозволяють собі бути чесними.
