Не так я виховувала свою дочку, не так. І, якщо чесно, я просто не знаходжу собі місця від обурення після того, чому стала свідком нещодавно.
найприкріше, що донька, замість радіти – хлипає. Ніби пелена їй перед очі і не бачить того, що діється насправді.
— Доню, отямся, – прошу її.
Але де вона мене чує. люди добрі. Повторює мов заведена, аби я не втручалась і що вона вже доросла. Та бачу я що виросла, от тільки не виджу, що розуму набралась.
Скажу, що я завжди вчила її бути самостійною, сильною, не розчинятися в чоловікові і тим більше не перетворюватися на безкоштовну хатню робітницю.
А що я зараз бачу? Моя Ніна бігає довкола чоловіка, як няня, а він лежить на дивані з телефоном і ще скаржиться, що йому тяжко!
Я день дивилась, другий. Аж мені стало зле від тієї картинки:
— Мамо, не перебільшуй, це ж мій чоловік, я мушу дбати про нього!
Мусить? Вибач, доню, але він не дитина, і не недужий, щоб ти на собі тягла всю домашню роботу, поки паночок лежить на дивані.
Знаєте, я ж ніби те відчувала, одразу казала: не поспішай заміж! Подивися, поживи з ним, подивися, який він у побуті. Але ж ні! Її свекруха та мій зять співали в один голос, що спільне життя до шлюбу – це погано, що справжня жінка має підтримувати чоловіка, створювати комфорт, а він забезпечить її.
А що сталося? Він лежить, вона працює, готує, прибирає, пере, обходить його, як п’ятирічну дитину. Звісно, не могло її вистачити надовго – потрапила у стаціонар.
Я вже лишилась замість неї із онуком. Зять на дивані, а я аж мокра бігати за трирічною дитиною.
— Або я йду, – кажу йому строго, – або переставай у тюленя грати і встань мені допоможи: до магазину сходи, речі випрані розвісь і он, пропилосось у коридорі.
А що він зробив? Образився і втік до мами! І що мене найбільше обурює – ця його матуся ще й дзвонить моїй дочці із претензіями:
– Як ти могла його так самого лишити? Ти – дружина, будь що дбати про чоловіка повинна!
Я б на її місці соромилася! Її майже тридцятирічний син не здатний сам собі приготувати їжу та випрати одяг, і це моя дочка повинна робити хоч сама у стаціонарі опинилась?
Але мову мені відняло після іншого:
– Не для такої дружини я сина свого виростила. Ти не вмієш про нього дбати, втім, я знаю в кого ти пішла, розповідав мені на що твоя мамочка здатна!
І після всього моя донька ще й мене винною зробила. Замість того, аби перехреститись і всевишнього подякувати – хлипає. Сидить і не знає, що робити, як чоловіка повернути. Запитує мене, радиться. А я їй прямо говорю:
– Доню, це не чоловік. Це дитина, яка не виросла і не подорослішала. І чим довше ти це терпітимеш, тим важче тобі буде. Поглянь, ти вже скрізь і у всьому винною себе почуваєш, та й він не збирається щось міняти у житті.
Вона мовчить. Думає.
І знаєте, що мене найбільше бентежить? Що вона справді думає! Вона ще сумнівається, чи розлучатись!
— Мамо, можливо, ти надто різко з ним? Можливо, треба було пом’якше? Ти всього три дні побула, а вважай мене з чоловіком розлучила. Я ж щаслива була.
– М’якше? – я мало не вогнем дихала від обурення. – Ще м’якше? Що, підстилку перед ним стелити? Годувати із ложечки?
Але вона і далі сумнівається. Хлипає, переживає, телефонує йому і вибачення просить. Мовляв: пробач, але давай спробуємо усе з самого початку, хоч заради дитини нашої.
А я вже знаю, що коли він повернеться, все повториться, хоч триста разів з самого початку починай із тією людиночкою.
І що робити? Як допомогти дочці зрозуміти, що вона не служниця? Що чоловік, який любить, не лежатиме на дивані і чекатиме, поки за ним усе зроблять? Що працювати в сім’ї повинні обоє, а не один і працює і дитя бавить і сім’ю забезпечцує, а інший при міцному здоров’ї на дивані лежить і жаліється, що йому вкрай важко і сумно.
Може був хто у такій ситуації, як дитині своїй допомогти?
Головна картинка ілюстративна.
