– Я заробляв ці гроші, а не ти, тому навіть не думай на мене подавати на аліменти! Хату ж я не забираю.
А тепер он і хату прийшов ділити, коли вона вже не та халупа, а з гарним ремонтом.
А починалося все так гарно, я любила Дмитра, вірила, що все у нас буде добре, адже ми сходилися вже не молодими. У кожного було що за душею, бо обоє ми познайомилися за кордоном і мріяли про свій будинок.
Отак ми й весілля самі собі зробили і будинок власний купили. У ньому ще треба було багато чого зробити, але нам дуже подобалася місцина і ми мріяли, що тут будуть бігати наші діти.
Проте, Оленка з’явилася на світ особливою дівчинкою і потрібно було багато коштів аби зробити її життя комфортним. Спочатку Дмитро старався і навіть поїхав на заробітки, я ті гроші клала на депозит, щоб хоч так збільшити суму, бо працювати цілий робочий день я вже не могла, а батьки мої й так багато допомагали.
Я вірила, що Оленка справиться з усім і варто просто вчасно все зробити і це буде її шансом. І ось тоді, коли вся сума була зібрана, Дмитро й приїхав та сказав, що він не хоче більше так жити і зняв всі гроші.
Ви можете уявити собі мій стан, коли я три роки чекала на це чудо, а найрідніша людина мене отак підводить?
Навіщо мені була хата? Я була готова жити під плотом, лиш би Оленка була здоровенькою. Кинулася я до всіх, до кого могла і молила про допомогу, а далі багато років віддавала ті гроші, але я бачила заради чого я це роблю – моя доня одужує.
Далі мені пощастило в житті ще більше – я вийшла заміж за чудового чоловіка і ми вже разом доводили нашу хату до ладу.
У нас з Миколою все просто чудово і є спільна донечка Інночка, ми разом вже п’ятнадцять років і не натішимося нашими дівчатками. Але треба було принести до моєї хати Дмитра, поганяло його по світу добряче, аж тут він згадав, що купував цю хату разом зі мною і має на неї право.
Я тоді лише розсміялася, мовляв, чи ти, чоловіче, маєш совість? Пропадав стільки років, дитині ні копійки не платив, а тепер захотів хати?
– Ти яка була довірлива, така й лишилася. – сказав мені він, – То для тебе я не платив нічого, а по закону, то просто ти не мала до мене претензій.
Невже це правда? Я не могла повірити в таке, але виявилося, що перед законом ти маєш мати папірчик, бо якими б правдивими не були твої слова, але без папірчика вони нічого не означають.
Довелося витрачати чималі гроші на адвоката аби доказувати, що є насправді. Досі не розумію, чому я не розгледіла цього в Дмитрові з самого початку, як так можна з мене гроші тягнути?
Це добре, що мій Микола розуміючий, але він також сказав, що я все мала владнати з самого початку аби тепер отак не мати клопоту. Але як він не розуміє, що де мені було до папірчиків, коли я працювала по вісімнадцять годин аби всім віддати позичене? То тепер, заднім числом, дуже мудрий, а, коли ти в скруті, то не дуже про таке й думаєш, а як ще нема поруч кому підказати, то взагалі можна й пропасти.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота