– Ви в тітки Ліди колядували?, – перепитала я доньку.
– Мамо, там було закрито, то ми пішли по вулиці.
– Тоді будете йти додому, то поколядуйте, щоб потім мені не говорила.
І ота я зі спокійною совістю відгостювала в батьків, була дуже рада, що той затишок і смак такий, як і в дитинстві.
Я рідко буваю вдома, бо працюю в Італії, але вирішила, що цього року зустріну Різдво вдома. Думала, що й мій чоловік поїде зі мною до батьків, але він сказав, що не любить таких сімейних зустрічей.
– Та й я тобі не чоловік, – сказав Олексій.
– То, може, пора б про це подумати? Ми два роки разом, а ти мені ніяк не натякаєш на те, що хочеш бути зі мною.
– Я тобі сто разів сказав, що не планую одружуватися, мене все влаштовує, а як тебе не влаштовує, то двері отам.
Легко було піти і дверима гримнути, але ми ділили одну квартиру на двох та й відчуття того, що в тебе є чоловік геть інше, ніж, коли ти дивишся на пари, а сама одна. Хай такий, але є. Та й на що мені розраховувати в тридцять сім років?
Донька жила з батьками, їй десять, вона рада, що я приїхала, мама рада, тато, бабуся і дідусь. Поки всіх родичів обійдеш, поки з усіма поговориш, то вже й назад треба їхати.
Кума моя Ліда вирішила також поїхати зі мною, я їй знайшла роботу і вона вже збиралася в дорогу. Ми з нею давно знаємося, не сказала б, що останнім часом дружимо, але вітаємо одна одну зі святами, та й колись я взяла її собі за куму.
Коли я тільки вперше їхала на заробітки три роки тому, то дуже переживала чи моя Христинка приживеться в новій школі і попросила Ліду аби її донька все їй розказала та показала, вона на рік молодша, але коли вік в селі мав вагу, якщо діти дружать. Я дуже хотіла аби Христя мала вірну подругу, щоб вона ставала на її бік, щоб разом бавилися.
Ліда погодилася, але чомусь діти не подружилися, навіть, навпаки. Я вже не знаю, як то все скінчилося, але Христя має своїх подружок, хоч Віта живе недалеко. Але я не говорила нічого Ліді, що діти не здружилися, бо самі знаєте, діти сьогодні не дружать, а завтра будуть дружити, а батьки як почнуть виясняти стосунки, то вже навіки вічні.
І ось цього року я подумала, що піду до Ліди в гості і подивлюся вже на Віту та розпитаю, чого вони так не дружать.
Діти пішли колядувати і вже ввечері рахували у нас гроші, прийшла й мама Улянки і діти навперебій розказували, хто скільки дав.
– А тітка Ліда скільки дала?, – питаю я доньку.
– Мамо, вони спочатку не відкривали, а, коли ми верталися і в вікнах світилося, то ми поколядували, але нам ніхто двері не відкрив.
– Але вони у вікно подивилися, хто колядує, – відказала Улянка, я бачила як тітка Ліда на нас дивилася.
Мені лице спаленіло. Вона ж хресна мама… Мало того, вона зараз просить у мене послугу, яка принесе їй тисячі.
Я не знала, що робити, починати розмову, яка ні до чого не приведе, але точно поставить у наших стосунках крапку?
Проте, Ліда сама наполягла на зустрічі.
– Приходи до мене в гості, що ти гордуєш?
– Та ні, але у мене зараз багато запрошень, хіба після свят загляну на каву.
– Так, добре, бо треба нам все обговорити, – сказала та.
Прийшлося таки йти, вона виставила для кавування обвітрені пляцки, наче їх вже хтось брав руками.
Як таке на стіл пропонувати?
– Лідо, а ти бачила, що моя Христя у вас колядувала?, – я вирішила не довго терпіти таку гостину.
– Христя? Колядувала? Ні, не бачила.
– Справді? А діти сказали, що ти на них в вікно дивилася і за коляду грошей не дала.
– То була Христя? А я не впізнала. Знаєш, то вже було пізно, у мене всі дрібні розібрали, то я вже й не мала чим платити. Але, якби я була знала, що то Христя, то я б відкрила.
– Зрозуміло.
– Та ні, то так незручно, ось візьми сто гривень, я б дала дитині, якби її впізнала.
– Сто гривень?, – мені аж дух сперло, – я твоїй доньці дала десять євро.
– Та ти маєш спроможність, то й дала, а я звідки візьму?
Я встала і пішла геть. Мене ніхто не заставляв давати такі гроші, просто я теж не мала дрібних, колядники йшли і йшли, поки мама пішла міняти гроші в магазин, то прийшла Віта і я побачила, що то куми донька і дала такі гроші. Але я ж не закрила перед нею двері.
Тепер не знаю чи й брати Ліду з собою. Що б ви мені порадили?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
