Мене звати Олег, і я давно мріяв про родину та затишне життя у власному домі. Усе це набуло реальніших обрисів, коли ми з моєю нареченою Мирославою вирішили одружитися.
Вона мешкала у двокімнатній «хрущівці», успадкованій від бабусі – стареньке, але цілком пристойне житло, хоч і знаходилося на окраїні нашого міста.
Я планував, що ми ненадовго влаштуємось у цій квартирі, а потім назбираємо коштів на щось краще: просторе помешкання або ж навіть приватний будиночок у мальовничому передмісті.
Але виявилося, що ці наші мрії не такі вже й спільні – адже в Мирослави були свої плани й бажання, і вони відрізнялися від моїх більше, ніж я припускав.
Уранці того дня, про який піде мова, я прокинувся від смачного запаху смажених сирників. Мирослава встигла встати раніше й розбудила мене ароматним сніданком.
Вона обожнює готувати й завжди робить це з великою любов’ю. Я, ще не встигнувши прокинутися остаточно, уже думав про те, як нам оптимальніше розпорядитися нашими грошима.
Адже весілля ми запланували через два тижні, і в Мирослави була відкладена доволі пристойна сума. Вона весь цей час говорила, що мріє побачити море, бо ніколи там не була. Та в мене була ідея краще вкласти ті заощадження в те, що залишиться з нами надовго.
Сидячи за столом і наминаючи сирники, я вирішив озвучити пропозицію, що крутилося в мене в голові вже не перший день. Суть була в тому, щоб відкласти подорож, а натомість придбати машину в кредит, зробивши перший внесок саме з Мирославиних «відкладених» грошей.
Я пояснив, що це набагато вигідніше, ніж «розтринькати» кошти на відпочинок, хай навіть такий спокусливий, як море. Та й коли б у нас з’явилося авто, ми б могли й далі економити час, пересуваючись містом, і, зрештою, колись таки доїхати до моря на власному транспорті.
Я вважав це доволі раціональним, і, зізнатися, був переконаний, що Мирослава зможе оцінити логіку такого кроку. Зрештою, ми вже сім’я і все повинно бути спільним і рішення також.
Натомість вона лише закліпала очима й розгублено відповіла: «Але ж ми домовлялися…» Я розумів, що вона натякала на обіцянку провести медовий місяць на березі моря.
Проте саме в цю мить у двері подзвонили. Я, не дослухавши, підхопився й поспішив відчиняти. На порозі стояла моя мати, Людмила Кирилівна, разом із моїм молодшим братом Іваном і сестрою Катериною.
Усі вони весело привіталися й без запрошення пройшли до коридору, почуваючись так, наче вдома. З їхніх усмішок я збагнув, що мама приїхала повідомити нам якусь важливу новину – й не помилився.
Ми із мамою іще напередодні говорили, що братові було б дуже зручно переїхати до нас на певний час. Іван щойно вступив до інституту, й від нашого району до його навчального закладу можна доїхати трамваєм усього за десять хвилин.
Натомість із нашого рідного передмістя йому доводилося б витрачати набагато більше часу та грошей. Мама була впевнена, що це жодним чином не ускладнить наше з Мирославою життя, адже «у вас іще немає дітей, кімната ж вільна – у ній ніхто не живе відколи не стало бабусі»
.Я хоч і побачив, як насторожилася Мирослава, але не встиг нічого сказати, бо мама вже давала команду: «Олеже, відкривай кімнату, зараз Іван занесе свої речі».
Якщо чесно, то ми з мамою заздалегідь усе обговорили: мовляв, диван поставимо в кімнаті бабусі, а якщо там бракуватиме місця, то старе крісло можна вивезти на дачу.
Водночас сестра Катерина вихваляла ідею з автомобілем. Вона, між іншим, запропонувала, що її чоловік Андрій продає свою попередню машину, бо збирається купити нову.
На думку сестри, мені якраз випала слушна нагода придбати той старенький автомобіль, адже він у хорошому стані, а «п’ять років експлуатації – це зовсім небагато». Я внутрішньо порадів, що мої ідеї були підтримані родиною, адже на словах це виглядало дуже зручно й логічно.
Тим часом Мирослава стояла осторонь і мовчки спостерігала. Я був так захоплений обговоренням вигідної покупки, що забув про свою майбутню дружину геть.
Зрештою я покликав усіх до кухні, щоби пригостити маму, брата й сестру сирниками, які готувала Мирослава. Та сама Мирослава при цьому кудись зникла – я подумав, що вона пішла по якісь продукти чи щось таке.
Минуло хвилин десять, я почав кликати її, щоб допомогла мені поставити на стіл чашки з чаєм і тарілки, однак у відповідь – тиша. Мене це стривожило, і я вирішив її пошукати.
Виявилося, що вона зачинилася у тій самій бабусиній кімнаті й сиділа у старому кріслі, яке колись дуже любила її покійна бабуся. Я тихенько зайшов і помітив, що Мирослава ніби витирала сльози.
Мене це спантеличило, адже день був прекрасним, усе складалось якнайкраще і у цьому була лиш моя заслуга. Я – чоловік і все зумів розпланувати так, що ми усі щасливі.
Десь за годину я почув, як зачиняються вхідні двері. Подумав, що, певно, Мирослава пішла в магазин чи прогулятися. Але вона не поверталася аж до вечора.
Мама з братом і сестрою вже поїхали додому, задоволені, що все склалось так гарно. Я зателефонував Мирославі, проте її телефон був вимкнений. Спочатку я не надто стривожився, бо гадав, що вона ображена й хоче побути на самоті. І лише пізніше зрозумів, що наші стосунки потрапили у глибоку кризу.
Уночі, коли я вже збирався лягати спати, на мій телефон прийшла єдина коротка SMS від Мирослави:
— Прощавай! шукай собі іншу наречену – наше весілля скасовується. Ключі від квартири сьогодні ж передаш Оксані.
І все. Я ще кілька хвилин дивився на екран, не розуміючи, що відбувається. Набрав її номер, відправив кілька повідомлень, але відповіді не було. Я писав, що вона робить дурницю, що треба заспокоїтися й обговорити все, але мій телефон уперто мовчав.
Тільки зранку я від знайомих дізнався, що Мирослава поїхала на море. Виявляється, вона взяла відпустку раніше й скористалася грошима, які так довго відкладала на мандрівку.
Прихопивши свою валізу, вона вирушила на вокзал. За словами її подруги Оксани, Мирослава чекала від мене насамперед підтримки, розуміння й поваги до її мрій, а натомість отримала спробу все вирішити за неї.
Їй набридло, що моя родина ще до весілля почала хазяйнувати в її домі, й що я роблю з її особистими грошима, ніби вони мої власні.
Ось так я і залишився зі своїми планами на життя, без нареченої й без чіткого розуміння, що робити далі. Машину сестриного чоловіка я так і не купив – Мирослава ж на морі.
У бабусину кімнату брат Іван переїхав, але речі треба забирати, бо Оксана з чоловіком в обід прийдуть забрати ключі і змінити замки.
На столі досі лежить запрошення на весілля, дата якого так і не настане ніколи. Мабуть, я надто захопився своєю «раціональністю» й не помітив, що поряд людина, котра геть не думає про майбутнє, а живе одним днем і лиш своїми бажаннями.
Головна картинка ілюстративна.
