Але як тільки Петро оголосив, що вони з Мариною планують одружитися і створювати родину, я без вагань подарувала їм цю квартиру. Мої діти мають жити в комфорті, а я собі дам раду. Так вони й опинилися в просторій оселі, яку ми оформили на них

Мене звати Галина Іванівна. Я мама Петра — мого єдиного й найдорожчого сина. Виростила я його сама, без чоловіка, бо так сталося, що Петрусів батько пішов від нас, коли син був ще зовсім маленький.

З того часу я ні на мить не дозволяла собі розслабитися, адже розуміла, що маю подбати про нього, дати йому все необхідне. Мабуть, саме тому ми з Петром дуже близькі.

Я завжди хотіла, щоб у нього було найкраще, щоб він відчував турботу й підтримку. Коли він одружився з Мариною, я була щиро рада, що у нього тепер своя сім’я.

Звісно, у будь-якої матері є ревнощі, що син вже більше належить іншій жінці — дружині, але я розуміла, що це нормально. Для мене головне, щоб він був щасливим.

Колись у спадок від моєї бабусі мені дісталася трикімнатна квартира. Досить велика, світла, хоч ремонт там уже застарілий. Спочатку я думала: «Може, продати й купити щось менше, щоб вистачило на життя?».

Але як тільки Петро оголосив, що вони з Мариною планують одружитися і створювати родину, я без вагань подарувала їм цю квартиру. Мої діти мають жити в комфорті, а я собі дам раду. Так вони й опинилися в просторій оселі, яку ми оформили на них.

Марина, по правді, мені від початку сподобалася. Мила, працелюбна, має двох синів від попереднього шлюбу, та й Петро її щиро кохає.

Я щаслива, коли бачу, що вони порозумілися: не сваряться, розподіляють домашні обов’язки. А коли в них з’явилася спільна донечка (моя онучка), я стала приїздити частіше: то гостинці привезу, то тортик, то баночку з домашнім варенням. Люблю я це діло, бо ж для мене найбільша радість — зробити рідним приємність.

Але кілька днів тому сталося дещо неприємне й несподіване для мене. Я довго думала, як правильно вчинити, і, можливо, десь перестаралася. Проте не чекала, що вийде таке непорозуміння.

Наближався День Святого Миколая. Це свято в нашій родині завжди у великій пошані: ми звикли вночі класти під подушку маленькі солодкі сюрпризи, сувенірчики, щоби вранці всі прокидалися з посмішкою.

І хоч Петро вже дорослий, я щороку давала йому хоч якийсь символічний подаруночок, бо він для мене завжди залишиться моїм «Петрусиком».

От я й вирішила, що дітям Марини — її двом хлопцям — треба теж щось подарувати. А ще хотіла окремо щось купити Петрові. Та подумала, що краще довірити цей вибір самій Мариночці, бо вона знає, чим тепер захоплюються діти, і що саме сподобається Петрові.

І ось, коли зайшла до них у гості, покликала Марину в коридор і простягла їй тисячу гривень зі словами:

— Марино, візьми, будь ласка. Це для твоїх хлопців і для донечки на свято. А я ж не дуже розумію, що вони люблять. Може, розмальовки чи якісь сучасні іграшки, солодощі. Мені важливо, щоб від бабусі їм було приємно.

Марина щиро подякувала. Я теж потішилася, що можу хоч якось долучитись до свята. А потім дістала ще п’ятсот гривень, окремо загорнуті:

— А це, Марино, нашому Петрові. Купи щось для нього, нехай знає, що мама його не забула.

Вона знову сказала «дякую» і кивнула, що все зрозуміла. Я пішла додому з легким серцем, уявляючи, як діти радітимуть зранку, а Петро, можливо, дістане зі своєї подушки якісь приємні дрібнички. Може, нову сорочку, футболку, щось для його роботи або хоча б якусь цікаву книжку.

На саме свято я телефоную Петрові вранці, бо люблю дізнатися, як там мої онуки й як сам син. Петро зазвичай веселий, але цього разу його голос був трохи напружений. Я перепитала:

— Сину, що сталося? Діти раді подарункам?

— Так, діти задоволені, — відповів він.

. — А що ти отримав?

Петро замовк, а потім:

— Ніби нічого. Марина сказала, що купила на ті гроші продукти в дім.

У мене відразу щось стислося в душі. Я почала розповідати Петрові, що ті п’ятсот гривень я відкладала з власної пенсії, довго збирала, бо хотіла зробити синові подарунок особисто. Адже він у мене один-єдиний.

І тут розплакалася, бо відчула, що мене ніби не послухали, знехтували моїм бажанням. Я не хотіла якихось грандіозних речей. Хотіла, щоб Петро відкрив свій пакуночок і зрадів, відчув: «О, це мама мені передала!»

Петро, звісно, знітився:

— Мамо, не плач. Я розумію, ти ж хотіла мені приємне зробити. Мариночка, мабуть, не подумала, що це тебе засмутить. Вона й сама не взяла з тих грошей нічого — лише оплатила покупки.

— Та я й не кажу, що вона собі щось купила, — пояснювала я крізь сльози. — Просто шкода, що моє прохання не врахували.

Після цієї розмови я так розхвилювалася, що не могла заспокоїтися. Мені не хотілося влаштовувати ніяких сцен чи дорікань, але я відчула: Марина ніби збайдужила до того, що я хочу зробити жест суто для Петра. І, здавалося б, дрібниця — розмова про якісь п’ятсот гривень. Та все одно неприємно.

Потім з’ясувалося, що Петро розповів Марині, що я плачу. І Марина була здивована, чому мене це так зачепило. Казала, що вона «для сім’ї» купила продукти, а це також і для Петра. Але я ж хотіла саме від мене, особисто! Хіба ж це не зрозуміло?

Я не вміла пояснити це Мариночці віч-на-віч, бо не хотіла образити. Адже я вдячна їй за те, що вона моя невістка, що виховує дітей, тримає дім у чистоті.

Ні, я зовсім не хотіла непорозумінь. Може, я надміру емоційна, але ж це — мій син. Такий подарунок мав означати, що він для мене важливий і дорослим, і маленьким водночас.

Ну от скажіть, хіба мене так важко зрозуміти?

You cannot copy content of this page