Аліна стояла на вокзалі вже півтори години. Вона чекала на поїзд, який суттєво запізнювався. Цей час, наповнений гамором людей і стуком коліс, здавався нескінченним.
Аліна не зустрічала друзів чи родичів – вона очікувала передачу від батьків із рідного села. Щомісяця вони відправляли їй свіжі овочі й фрукти з власного саду.
В очікуванні поїзда її увагу привернув молодий чоловік, що сидів осторонь із простягнутою рукою. Він виглядав як безхатько, але щось у його вигляді було незвичайним. На ньому був добротний, хоч і забруднений одяг, наче він упав у грязюку. “Що ж могло статися з цією людиною?” – подумала Аліна.
Коли поїзд прибув, вона з полегшенням забрала передачу і вирушила додому. Проходячи повз незнайомця, щось змусило її зупинитися. Аліна дістала кілька персиків із сумки й простягнула йому.
– Це домашні. Візьміть, – сказала вона.
Чоловік підняв голову, і його яскраво-блакитні очі пронизали її. Його погляд був щирим, але водночас розгубленим.
– Дякую, – тихо промовив він.
Дівчина спробувала заговорити з ним і дізналася, що його звати Андрій. Він хоче повернутися додому, але зовсім не має грошей. Спершу Аліна подумала, що це звичайна байка, але щось у його голосі змусило її засумніватися. Вона рушила далі, але вже біля входу до метро зупинилася. Його погляд не давав їй спокою.
“Добре, грець із ним,” – вирішила вона і повернулася.
– Давайте куплю вам квиток. Тільки попереджаю: я не піду, поки не переконаюся, що ви сіли в потяг.
Андрій з вдячністю погодився. Аліна купила йому квиток, невеличкий набір продуктів і навіть попросила провідника подбати про нього в дорозі. Андрій запитав її адресу, щоб повернути гроші, але дівчина відмовилася.
Перед відправленням вони попрощалися. Через вікно Андрій тихо прошепотів:
– Дякую…
П’ятнадцять років потому
Минув час. Аліна закінчила університет, вийшла заміж й почала працювати у великій компанії. Однак її шлюб із Сергієм, її чоловіком, не був щасливим. Згодом він подав на розлучення, “благородно” залишивши квартиру Аліні. Але це був лише початок випробувань.
Через місяць вона дізналася, що Сергій перестав вносити платежі, згідно з умовами позики ще кілька місяців тому. Квартиру грозилися забрати через штрафи й пеню. Вона звернулася до свого керівника по допомогу, але компанія теж мала фінансові труднощі. Її шеф порадив іти до банку.
Зібравши всі документи, Аліна записалася на прийом до керівника банку. Увійшовши в кабінет, вона застигла. Перед нею сидів Андрій, той самий чоловік, якому вона допомогла багато років тому.
– Аліно? – здивовано промовив він.
– Ви? Це неймовірно… – відповіла вона.
Вони розговорилися. Андрій розповів, як той квиток допоміг йому повернутися додому. Він зміг відновити зв’язок із сім’єю, знайшов роботу і з часом став успішним підприємцем. Аліна, зі свого боку, поділилася своїми проблемами.
– Я все ще вдячний вам за той день, – сказав Андрій. – Якби не ви, я навіть не знаю, чи вижив би.
Він розглянув її документи й ухвалив рішення.
– Банк спише всі штрафи й пеню. Крім того, ми змінимо умови вашого договору. Відтепер це буде безвідсоткова позика.
Аліна не могла стримати сліз вдячності.
– Ви врятували мене!
– Нічого надзвичайного. Це закон бумеранга. Ви врятували мене – тепер моя черга допомогти вам.
Аліна запитала, що сталося з ним тоді, багато років тому. Андрій посміхнувся й запросив її на вечерю, щоб розповісти свою історію.
Цей випадок довів Аліні, що добро, навіть зроблене безкорисливо, завжди повертається.
