Вони познайомилися ще студентами на якісь університетській акції. Красень, розумник і профорг економічного факультету подивився в її бездонні сині очі, і закохався в студентку факультету туризму.
Вони спішили бачитися, спішили любити, спішили жити разом. Батьки Оленки не дуже були й проти, бо дівчина має вийти заміж, а хлопець їм видався досить нормальним при ближчому знайомстві.
Чи варто казати, що Олена вже й перед вітринами магазинів весільних суконь призупинялася і приміряла на себе ці пишні шати, правда, уявно.
Коли Віктора відправили на стажування в інше місто, то вони обоє вирішили, що це тільки зміцнить їхнє кохання, бо в тепличних умовах любити дуже легко. А от вийдеш десь далі і починаєш розуміти, що є й інший світ, інші дівчата й інші чоловіки.
Оленці ще треба було вчитися два роки, а от Віктор вже приміряв на себе роль майбутнього годувальника сім’ї. Спочатку вони зідзвонювалися кожного дня і клялися в вічному коханні. Потім через день. Потім раз в тиждень.
Оленка не дуже й звернула увагу, бо на носі були заліки й екзамени, але, коли землетрус знань скінчився і ті, що вижили святкували здобуття стипендії, вона вирішила подзвонити Віктору. Розказати всі перепитії з одногрупниками, викладачами, про спільних знайомих, про все інше, а найголовніше, як вона скучила за ним.
Віктор не брав слухавку ні того дня, ні іншого, ніколи. Через спільних знайомих взнала, що він живий і здоровий, і скоро одружується.
Світ завалився. Вона перебирала ті уламки щастя аби вгадати, де був той момент, коли все почало валитися. Хто рушив те доміно, що валило і валило її будинок мрії, її світ, її саму?
Батьки їй нічого не говорили, вирішили, що нема – то й не було. За це Оленка їм була страшенно вдячна. Вона й так відчувала себе настільки гидотно, що їхнє співчуття тільки б підживлювало її стан. Винила себе, що все так сталося.
Якби вона була красивішою, добрішою, цікавішою, прекраснішою, розумнішою, чудовішою, милішою.
Якби вона сильніше любила, сильніше показувала свою любов, була турботливішою, розуміючою і мудрішою.
Якби вона краще старалася в усьому, якби була поступливішою, якби краще готувала і догоджала. Якби вона не була собою, то…
І от цей дзвінок через десять років. Горло схопив спазм, з далеких закутків вилізло то нав’язливе «Якби» і не давало їй говорити. Знову відчула ту неймовірну порожнечу в собі, коли зрозуміла, що він її не любить. Ту безглуздість усього життя і існування, коли ти просто якесь зомбі.
Потім ганяєшся за людьми аби наїстися чужої любові, тепла і радості. І ніяк. Ніяк не наситишся. Тебе знову кидають і знову вертають в стан марної ненажерливості.
– Так, впізнала, – вичавила з себе.
– Ти не сподівалася мене почути?
– Чого ж, сподівалася, десь в іншому житті або років через триста.
Він засміявся, мабуть, подумав, що вона жартує. А вона тоді дуже сподівалася. Кожен дзвінок з невідомого номеру бив її струмом надії, кидав в холодним піт і щоразу оговтував льодяною байдужістю.
Вона чекала на цей дзвінок рік, потім надіялася ще стільки ж, вірила, що він буде ще стільки ж.
– Ти, певно, хотіла мене розірвати, – без нотки каяття промовив він, ще й з безглуздим смішком.
– Спочатку й хотіла, – збрехала вона.
Вона не хотіла. Вона хотіла все пробачити, кинутися до ніг і клястися, що буде кращою, буде старатися, буде все робити, лиш би він був поруч, лиш би він любив її, як раніше.
Вона ладна була просити пробачення за все на що тільки вкаже їй він, її сенс і світ.
– А тепер хочу тобі подякувати. Якби ти тоді мене не кинув, я б ніколи не зустріла свого чоловіка і не змогла б відчути, що таке справжнє кохання. Дякую тобі. Прощай.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
