Софія, — промовив Роман, стоячи посеред вітальні з маленькою оксамитовою коробочкою в долоні, і голос його звучав напружено, майже благально, — я цілий місяць готувався до цієї миті. Запросив наших спільних знайомих, щоб вони стали свідками. Уявляла, як красиво вийде: опівночі, під салют, я стаю на коліно, ти кажеш «так», ми відкриваємо ігристе, а всі аплодують… Чому ти мовчиш? Це ж не просто подарунок — це наше майбутнє
Софія завжди вважала тишу своєю найнадійнішою подругою. Вона не просто терпіла мовчання — вона його шукала, плекала, оберігала, як рідкісну…