fbpx
Без категорії
– Андрій мій син. Ніякого весілля не буде. Зелений він ще. За сльозами Олеся й не пам’ятає, що було далі. Мати заголосила й заховалася у найдальшу кімнату хати. “Якого сорому наробила”, – тільки й мовила сестра. А люди переглядались одне з одним та й потихеньку почали втікати з двору

Бабуся Олеся то підмітала хату, то кидалася на кухню перевірити, чи все добре приготували. Хоч і невістки косо поглядали, сини заспокоююче всміхалися: “Мамо, не хвилюйтеся, все буде по вищому розряду”. Ага, як тут не хвилюватися, коли он скільки гостей накликали. Сусіди й родичі зійдуться, бо сьогодні у них з дідом золоте весілля. І 50 літ тому так само гамірно було на їхньому подвір’ї, от тільки збиралася вона заміж за іншого.

Син начальника не захотів ceлючки

У селі їх сім’ю поважали. Батько був агрономом в колгоспі. Мати й старша сестра вчителювали в школі. Тож і за Олесю вирішили, що й вона стане педагогом. Дівчина не перечила, бо мала тиху й спокійну натуру. Вчилася добре, на вихідні завжди приїжджала додому, щоб допомогти. Про справи в інституті розповідала скупо, мовляв, все добре, “хвостів” не маю. “А кавалера якого там здибала?” – допитувалась сестра. “Рано мені ще про хлопців думати, от закінчу навчання, тоді подивимось”, – розважливо відповідала. Три роки минуло у звичайному ритмі, а от на четвертому курсі Олеся стала рідше навідуватись у село. “Хочу з дівчатами в театр, на концерт піти. Ще встигну на полі напрацюватися”, – говорила. Та де в селі щось від когось втаїш.

– Ти чула, агрономова доця злигалась в городі з якимось паpтійним синочком. Вчаться разом. Вона за нього всі конспекти пише, а він її в театри водить. Ще буде на старості літ наш Павлович паpтійним сватом, – перешіптувались по кутках кумасі.

Дійшли ті чутки й до матері. “Правда це чи ні? – влаштувала допит доньці. – Якщо він хороший хлопець, дружіть на здоров’я. Навіщо ховатись по закутках. Ми люди хоч і прості, але працьовиті. Всі нас поважають, хоч до високих чинів не доробилися, та нічого не вкрали й ворогів не маємо. Дасть Бог і весілля зіграємо”.

Після цієї розмови Олеся й почала думати про заміжжя. Якось на прогулянці з коханим прохопилася, що хотілося б вже за ручку діток водити. “То давай одружимось”, – несподівано легко запропонував Андрій. На вихідних повідомила приємну новину вдома. “Свині в хлівці рохкають, гроші з книжки знімемо, музик наймемо. Буде весілля на цілу околицю. Тільки ж пoзнайoм нас з майбутнім зятем”, – зауважив батько.

Андрій же навпаки не вельми зрадів перспективі їхати в село. “Та чого спішити, весілля ж не завтра. Ще встигнемо побачитись й наговоритися”, – чула Олеся щоразу, як тільки заводила мову про батьків.

Читайте також: На заручини до Анни приїхав Сергій з батьками, зібралася родина. На ранок хлопець пpокинyвся в oбiймaх… сестри Вероніки

На порозі випускні іспити. Доводилось ночами перечитувати книжки, перелистувати конспекти. Андрій з Олесею разом вчили білети. Про домівку дівчина й не згадувала. Тому мати, зібравши у клуночок сметанки, пиріжків, свіжого хліба, вирішила поїхати до дитини. Так і зустрілася з Андрієм. “Що ж ти говорив-говорив за весілля та й забув, а ми потрохи готуємось. То коли пекти коровай?” – приперла таким запитанням до стінки хлопця. “Давайте через два тижні, як іспит складемо”, – неохоче буркнув. Олеся щасливо всміхнулась.
Хлопець з дівчиною радісні виходили з кабінету. Тепер можна полегшено зітхнути, навчання позаду, скоро отримають дипломи. “То як, домовились, через два тижні одружуємось?” – перепитала Андрія, коли проводжав її на автобус. “Ага, чекай обов’язково”, – і поцiлував.

Все село зійшлося допомагати готувати на весілля до Павловича. Вчительки одягнули фартушки й смажили котлети. Дружки прибирали шалаш і пересміювались, мовляв, чи гарних парубків привезе з міста жених. А наступного дня зранечку прийшли до Олесі, щоб допомогти одягнути наречену. В ошатній сукні з біленькими кучериками – не могли намилуватися красунею. Вже й гості зійшлися, музики почали трумкати, а молодого все нема й нема. Коли біля воріт зупинилась “Волга” й з неї вийшов нeзнaйoмий чоловік, кухарки покликали батька, мо’ який його товариш.

– Андрій мій син. Ніякого весілля не буде. Зелений він ще. Та й про кар’єру треба думати, а не про бики та корови в селі. А це вам компенсація за витрати, – й простягнув жменю рублів.

Сердитий Павлович розірвав їх на дрібні шматочки…

Покохала не сеpцем, а розумом

За сльозами Олеся й не пам’ятає, що було далі. Мати заголосила й заховалася у найдальшу кімнату хати. “Якого сорому наробила”, – тільки й мовила сестра. А люди переглядались одне з одним та й потихеньку почали втікати з двору.

“Гості дорогі, не ми винні, що так сталось. І донька моя не хотіла наробити такого пoзoру. Ті, що погордували простим селюком, потім каятимуться. А Олесю давно любить наш сусід, то чому б їм не побратися?” – мовив Павлович. Щоб подивитися, що ж буде далі, поверталися з дороги запрошені. А хлопчаки побігли по Матвія-конюха, який працював у колгоспі. Тихий, спокійний хлопчина ніяких дівчат не мав, бо трохи заїкався й соромився цієї вaди. Коли дізнався, що Павлович просить одружитися на його молодшій доньці, мало язик не прикусив. Але перечити не посмів. Тим паче, що Олеся йому подобалась давно, та хіба міг про неї мріяти? Дістав з шафи дещо потертий костюм. Нарвав коло хати півоній і пішов за жениха.

Все відбувалося, як в тумані. Гості пили гоpiлку, танцювали, правда “гipко” ніхто не наважився крикнути.
Півроку Олеся майже не розмовляла зі своїм так званим чоловіком. А з батьком Матвій, навпаки, дуже ладив. Все по господарству разом робили. Літню кухню почали будувати. Поступово Олеся звикала до ролі дружини. Про Андрія й не згадувала.

– Доню, будь лагідніша до Матвія. Бач, як він до тебе горнеться. Й злого слова ніколи не сказав, хоча ти його ігноруєш. Він хороша людина, – щодня товкмачила мати.

Кажуть, вода камінь точить. Так добре ставлення чоловіка поволі впливало на Олесю. Вона не могла сказати, що відчуває те, що колись до Андрія, але з Матвієм їй було спокійно. Односельчани прискіпливо приглядалися до новоспеченого подружжя, але бачачи, що в сім’ї панує лад, втратили до них інтерес. Через два роки в Олесі з Матвієм наpoдився первісток. Його назвали Богданом. А через три літечка оселя поповнилась ще двома крикунами – синами-близнятами – Олегом та Орестом.

Якось, будучи у справах в обласному центрі, Олеся випадково зустріла Андрія, який виходив з універмагу. З несподіванки ніби закам’яніла, та опанувала себе й заговорила. Похвалилась чудовим чоловіком та трьома синами.

– А я директор цього універмагу. Теж маю дружину та триповерховий дім, а от дітей поки нема. Ти вибач, що тоді так сталося, – тихо мовив.

…За столом зібралась вся родина. Сини з невістками, весело щебечуть внуки. Сусіди принесли велетенський коровай. Бабуся Олеся в квітчастій хустці, поруч – дід Матвій. Дивляться на гостей, усміхаються.

– “Гipко” нашим дорогим молодятам, – гукнув найстарший Богдан. І залунало на всю вулицю: “Гіркая, гіркая, гіркая вода, нехай пoцiлується пара молода”.

За матеріалами – Вісник.К, автор – Руслана ТАТАРИН,  Закарпатська область.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!