Тепер мені хочеться волати: «Жінки, дівчата! Вам не здається, якщо з вами погано поводяться. Перестаньте себе переконувати в зворотному. Перестаньте слухати тих, хто переконує вас в зворотному».
Таке прозріння сталося зі мною після пів року співжиття з чоловіком і всі ці пів року я чітко розуміла, що людина мене не любить, але замість того аби виставити його за двері, що я робила? Ви не повірите.
Так от, мені тридцять шість років і шансів зустріти нормального чоловіка дуже мало. Бувають такі, що наче й обмінялися телефонами, але чомусь не телефонують, а першій дзвонити теж не хочеться, бувають такі, що відкриваються під час розмов геть не так, як би хотілося мені.
А тут Андрій, розлучений, але без дітей. Своя машина, збирає на квартиру, єдиний син в батьків і офісний працівник. Симпатичний, але найголовніше, що я йому сподобалася.
Я не була заміжня, чомусь всі мої стосунки не доходили далі за цю лінію вишитого рушничка. Тому пропозицію Андрія пожити разом, я сприйняла як щось дуже позитивне, навіть, проривне в своїй долі.
Ми почали жити у мене, в квартирі, яку мені залишила бабуся. Вона потребувала капітального ремонту, але я поки не мала змоги це зробити. Моя зарплата не велика і більшу ї частину я витрачала на те аби знайти чоловіка, який би витрачав зарплату на наш спільний побут.
Але Андрій відмовився будь-що ремонтувати в квартирі, мовляв, не моє, то навіщо я маю витрачатися.
А я помітила, що у мене й далі не стає грошей, бо я тепер вже витрачаю на те, щоб смачно годувати чоловіка.
Просити у нього гроші мені було незручно, якось попросила його зайти в магазин по дорозі додому, то він бурчав цілий вечір, мовляв, він не буде перетворюватися в цих стосунках у в’ючну тварину.
І ось тут почалося те, що мене найбільше вразило – я пішла за порадою. Так, до найближчих друзів.
До подруг.
І що вони мені сказали?
Так, почали переконувати, що нічого страшного не сталося, він просто не розуміє, не звик, не призвичаївся, не усвідомив, не дійшло, не дотумкав, не допер, що жити з іншою людиною, то їй допомагати.
Переконували мене, що я маю бути терпляча, розуміюча, співчутлива, щира, добра, ввічлива… І тоді, через якийсь час, він зрозуміє, що таки має бути по-моєму.
І чим це аргументували?
Так, історією, що в знайомої знайомої теж був такий байдужий чоловік, але вона терпіла і чекала і таки дочекалася: тепер він купує продукти, готує їсти, прибирає, любить їхніх спільних дітей, а її носить на руках.
Після таких розмов я приходила додому і продовжувала старатися. Але чим більше я старалася, тим більше собі дозволяв байдикувати Андрій.
Якось потік краник, якому вже було років сто і в його присутності, я попросила вирішити це питання, бо ж він чоловік.
– По-перше, я не твій чоловік, по-друге, я не буду нічого тут купувати, по-третє, я не якийсь сантехнік, по-четверте, ти такими словами ставиш мене в незручне становище, наче я тобі чимось зобов’язаний, а це не так. Ми дорослі люди і домовилися так жити, коли ніхто нікому нічого не винен, а ти знову починаєш.
Я кліпала очима і намагалася себе переконати, що він просто не звик, нічого не розуміє, як вести побут, його ж усе життя опікали…
Прийшла в магазин і описала проблему, мені порадили модель крану і дали номер сантехніка.
Прийшов симпатичний чоловік і так подивився на Андрія, мовляв, що тут є поміняти. Коли я витягувала гроші зі свого гаманця, то сантехнік так на мене глянув, що я нарешті все зрозуміла.
Й досі Андрій переконаний, що я його виставила тому, що меркантильна, хотіла на його гроші ремонт у себе в квартирі зробити.
А мені хочеться всім і кожному говорити: як вас не влаштовує щось в стосунках, то вам не здається, вами зручно користуються, тому не кліпайте, як я, а робіть висновки.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
