Андрій збираючи речі повторював одне: “Я попереджав, що цим усе скінчиться, а ти мене не слухала. Я тут не житиму ні дня більше. Сама розгрібай усе це.” А я стояла і мовчала, бо добре розуміла, що у кожному слові мого чоловіка – правда.
Ще коли я заміж за свого чоловіка ішла, він мене вмовляв іти жити окремо від мами моєї. Та де я те слухала? Квартира умами трикімнатна, брат мій давно про себе знати не давав. Нащо чужі кутки грошима заповнювати, якщо своя хата є. Так я собі тоді думала.
Ми собі втрьох і жили. Діток у мене не було, Андрій мав двох від першого шлюбу, то й не стояло гостро це питання у нас. Мама коло нас, а чи ми коло неї.
Прийшло “щастя” звідки й не чекали. Брат мій, той що 20 років не давав про себе чути, раптом таки з’явився на порозі нашого дому. Ні слова виправдання. Шість ромашок і якась розтанувша плитка шоколаду, ото і все з чим прийшов. Ні речей, ні статків.
Я проти була і дуже,та мама є мама. Вона сина свого прийняла, обігріла, одягла. Слухала його байки на кухні і сльози втирала. А коли став він за комір заливати, а я що казала, так ще й винною лишалась, бо ж не розуміла, що брат багато пережив.
Зрештою, мама не витримала напруження і сказала, що правильно буде розміняти житло. Так, ми з чоловіком отримали однокімнатну від мами, а вона із братом поїхала у містечко під Київ, але вже мала квартиру більшу.
Виявилось, що ще поки брат жив коло нас і мав у домі крім мене ще й чоловіка мого, то якось себе в рамках тримав, хоча де? А як вони окремо з мамою жити стали, так і пустився він берега. Мама все жалілась, все частіше хлипала в трубку, а потім якось і злягла.
Ну, куди її забирати? Так, до мене лиш. Та й брат собі мав своє життя вільне і про маму не згадував. Вже тоді чоловік мій ходив мов хмара. Дуже був невдолоний тим,як усе обернулось. Бо ж брат мій часу не гаяв і вийшло так що наша однокімнатна квартира, ото все що й лишилось.
Прийшов брат одного ранку недільного і до нас. Каявся, мовляв життя його так обернулось,не подумав, просився трішки пожити. Я не впустила,так він вирішив жити на сходовому майданчику. Там у нього диванчик, їсти я виношу.
А чоловік мій не витримав і одного дня зібравши речі пішов геть. Сказав,що у тому, що сталось із нами лиш моя вина.
Але скажіть, де?
Головна картинка ілюстративна.
