Ми з двоюрідною сестрою такі подібні, що нас вважали рідними. Я – копія свого тата, Анеля, як дві краплі води, схожа на тітку Любу. Тато якось розповідав, що в його дитинстві вони жили однією родиною з дідусем і бабусею, і хлопчиком він уже зрозумів, що мамині батьки більше люблять його молодшу сестричку. Коли сім’я почала проживати окремо від старших, ставлення тата й мами не змінилося: Любочку завжди хвалили, пригортали й цілували, а його, бешкетника, картали за поведінку й невисокі оцінки.
Коли мій тато одружувався з моєю мамою, заміж зібралася також його сестра Люба. Батьки були проти такого раннього шлюбу, та ще й жених був старший на десять років, але змушені були погодитися, коли Люба призналася, що чекає дитину від іншого, а добродушний Вітя обіцяє ніколи їй за це не докоряти.
Між весіллями не було й пів року, тож рідня моєї мами з розумінням поставилася до ситуації, що важко буде батькам нареченого за кілька місяців потягнути одруження сина та заміжжя доньки, бо це потребує значних коштів. Мамина родина взяла всі витрати на себе, і з того часу пішло-повелося: жодного разу батьки не підтримали сина, коли виникала гостра потреба.
Тож мій тато сам навчився давати собі раду, або звертався до друзів. Ще дитиною я випадково почула розмову, коли він сказав мамі, що нізащо в світі ні про що не проситиме своїх батьків і сестру.
Ми з Анелею ходили в один клас, сиділи за однією партою, лише носили різні прізвища – Остапенко та Ковальова, – і одягалися по-різному: я – звичайно, як усі, Анеля – по-багатому. Починаючи з п’ятого класу, вчителі нас плутали, видно було, що вони й з різних прізвищ дивувалися, проте виду не подавали. Але від сьомого класу я пересіла від Анелі, чим дуже образила тітку Любу, мовляв, не хочу допомагати сестрі.
Це була моя ініціатива, бо вона списувала в мене домашні завдання, вчителі за це мені докоряли. Я намагалася пояснювати Анелі алгебру чи геометрію, але вона лінувалася вислухати й подумати. Нас уже ніхто не міг переплутати, за зовнішньою схожістю чітко було видно різні характери й манери.
Ще коли ми навчалися в школі, Анелині батьки розпочали готельний бізнес і швидко розбагатіли. Анелю також залучали до сімейної справи. Якось переглядаючи документи, вона натрапила на документ, який здійняв бурю в душі дівчини: виявляється, Віктор не є рідним татом. Анеля вміла себе накрутити, згадавши, що й коли не дозволили чи не купили їй батьки, бо вона, бачте, не рідна, вона всиновлена цим Віктором, то чого від нього чекати.
Коли Анеля познайомилася з симпатичним туристом, що не зводив з неї очей, то, дізнавшись, хто він, звідки, сама все розповіла про себе, мовляв, не знає, хто рідний тато, пожалілася на своє «гірке» життя. Хлопець поспівчував і заспокоїв, наступного дня подарував квіти, потім запросив до ресторану.
Анеля незчулася, як по вуха закохалася та заявила рідним, що виходить заміж. Батьки не схвалювали її вибір, хлопця зовсім не знають, мама живе в іншій країні, тата він не має. Але донька добивалася свого то сльозами, то докорами, мовляв, Павло – напівсирота, мабуть, тому вони не хочуть його у сім’ю прийняти, бо тільки про багатого зятя мріють.
Коли вони все ж погодилися на весілля, мене запросили стати дружкою. Я довго не погоджувалася, бо відчувала, що до моєї сім’ї вони ставилися зверхньо, як до бідних родичів, хоч жили ми звичайним життям і були щасливі.
Весільним подарунком від батьків для Анелі став готель, а зять вирішив узяти прізвище дружини, і також долучився до сімейного бізнесу. Та ідилія тривала недовго. Батьки продовжували працювати, давали доньці вказівки, поради, рекомендації, словом, контролювали на кожному кроці, доки зятеві не урвався терпець, і він сказав, що далі так тривати не може, хай не втручаються більше в їхні справи.
Після цих слів тато Анелі потрапив у лікарню, але йому краще не стало, тому тітка Люба повезла його в обласну клініку, зняла квартиру, щоб бути поближче до хворого чоловіка. Анеля тим часом переписала готель на Павла, він у свою чергу звільнив тестя і тещу з роботи, натомість прийняв нових працівників.
Коли тітка Люба приїхала, щоб узяти гроші на лікування чоловіка, донька заявила, що всі кошти вкладені в закупівлю товарів для ремонту і на придбання нових меблів. Тоді тітка в сльозах прийшла до нас.
Тато, звичайно, віддав наші заощадження. Не ладилося і в Анелі з Павлом. Якось я випадково зустрілася з ним на вулиці, і для годиться запитала, як справи, як почувається мій дядько Віктор, він тільки махнув рукою і почав розсипатися в компліментах, мовляв, ми з Анелею такі подібні, а йому якраз такі стрункі й чорноброві дівчата завжди подобалися, але він дуже жаліє, що не зустрів мене раніше, бо я спокійна та врівноважена, не те, що його дружина, характер у неї просто нестерпний, мабуть, все йде до розлучення. Про те, як Павло люб’язно розмовляв зі мною, хтось доповів Анелі, додавши кольорів від себе, і двоюрідна затаїла на мене образу.
Після лікарні дядько з тіткою не змогли потрапити до своєї оселі на території готельного комплексу, бо новий власник поміняв замки і заселив там туристів, а для тестя й тещі відвів тісну й холодну кімнатку в кінці коридору. Знову відбулася важка розмова, та діватися старшим було нікуди. Але до кульмінації ще не дійшло, поки не приїхала сваха. У Павловій мамі дядько впізнав дівчину, яку залишив вагітною, коли жив у Воронежі.
Насправді, Павло давно дізнався від матері, хто його батько, і склав для себе план «забрати своє за ці двадцять три роки». Приїхавши в Україну в якості туриста, він поселився в готелі, познайомився з донькою власників, дізнався сімейну таємницю від довірливої дівчини, закрутив із нею роман, а далі справа техніки.
Ставши Ковальовим Павлом Вікторовичем, а згодом і власником готелю, міг претендувати на розподіл майна після розірвання шлюбу. Батька свого він так і не пробачив.
Втративши половину коштів, родина Ковальових стала до нас прихильніша. Мій тато подарував ті гроші, що давав сестрі на лікування її чоловіка. Ніхто ж не застрахований від прикростей.
Фото Олександри К.
