Аня розплющила очі і солодко потяглася. Вихідний! Нарешті. Майже три місяці суцільних звітів та перевірок, безсонних ночей та ранніх підйомів. І ось, все позаду. Можна повалятися, почитати, поснідати нікуди не поспішаючи. А можна нарешті помити вікна. Для неї це було улюблене заняття. Чисто вимиті шибки, свіжі фіранки і будинок перетворюється, стає теплішим і затишнішим.
Сніданок, кава і ось уже вікна навстіж, а Аня стоїть на підвіконні. Рання осінь цього року радувала гарною погодою та сонячними днями, але вже вранці скували морози і люди поховали носи у шарфи та натягнули шапки.
Під вікнами її квартири дитячий майданчик. Зазвичай там дуже галасливо, але сьогодні нікого. Рано та й холодно. Майже нікого. Вона не побачила його одразу, через дерев’яний будиночок над пісочницею. На майданчику сидів хлопчик приблизно трьох років. Іграшок поруч не було, дитина просто сиділа згорбившись, немов старенький дідусь, і лише зрідка піднімала голову і дивилася на вікна будинку навпроти. Ані здалося дивним, що дитина одна. Раніше така картинка нікого б не здивувала, але зараз мами намагалися не відпускати дітей на вулицю самих.
Домиваючи друге вікно, дівчина побачила, що дитина так і сидить на майданчику. Минуло вже більше години, але ніхто не прийшов, не забрав його. Аня закрила вікно та пішла одягатися.
— Добрий день! Чому ти один, а де мама? Ти загубився?
— Не знаю.
Малюк підняв очі і Аня зрозуміла, що він страшенно змерз. На ньому була тоненька кофтинка і під зламаною блискавкою виднілася брудна футболка. На ногах – старенькі кеди. Швидко стягнувши з себе пуховик, дівчина загорнула в нього малюка і дістала телефон з кишені.
— Ігоре, привіт! А ти де зараз? На обході? – Аня зателефонувала своєму однокласнику, який зараз працював дільничним у її районі. — Чудово! Можеш підійти до мого будинку, справа є.
Через декілька хвилин Ігор прийшов у двір і побачивши Аню та дитину, зітхнув. Знову!
— Доброго дня! Ігоре, ти не знаєш, чия це дитина?
— Та, звісно, знаю. Сивиренкової, он вікна на третьому поверсі.
— Я не знаю що робити! Він дуже змерз, сидить тут уже другу годину, ти подивися, як одягнений! Про що його мама взагалі думає?
— Про пляшку вона думає. Вже один раз забирали Павлика, але чомусь повернули. Сусіди шкодують його, підгодовують, одягають. Але як бабусі Катерини, яка жила поряд із ними, не стало, він без нагляду залишився. Вдень усі на роботі, а він боїться лишатися вдома.
— То що ж робити? Я ж не можу його просто забрати додому. Раптом вона його шукатиме.
— Не буде, — махнув рукою дільничний, — якщо й прокинеться, то не раніше завтрашнього ранку. Я можу викликати відповідальні служби, вони заберуть його і відправлять на обстеження, а поки що можеш забрати його до себе? Дай йому гарячого чаю, бо зовсім зблід від холоду.
Аня підхопила малюка на руки і майже бігцем рвонула до під’їзду. Зайшовши додому, вона опустила Павлика на підлогу, зняла з нього куртку і запитала:
— Ти як? Мене звати Аня. Ти мене не бійся, давай я тобі зараз теплої водички у ванну наберу та смачний чай зроблю з варенням, добре?
Павлик дивився на неї мовчки а дівчина думала, зрозумів він її чи ні. Все ж таки хлопчик був дуже маленький і дуже занедбаний. Аж тут у коридор вийшла Василина – кішка Ані і у Павлика заблищали оченята.
— Киця!
— Знайомся, це Василина. Василинко, проведи Павлика у ванну, будь ласка.
Кішка уважно подивилася на господиню і пішла коридором. Павлик, мов зачарований, пішов слідом. Під чуйним котячим наглядом, малюк був вимитий, вбраний у довгу футболку Ані і посаджений за стіл. Нагодований, відігрітий хлопчик почав засинати, і Аня віднесла його до кімнати.
А за пів години пролунав дзвінок у двері.
— Доброго дня, ми за скеруванням дільничного. Мене звати Надія Олександрівна. Де хлопчик?
— Доброго дня, спить.
Вислухавши пояснення Ані та залишивши свої координати, Надія Олександрівна з напарницею забрали Павлика і відвезли до приймального, де він мав пройти обстеження.
— Бувай, Павлику, ми ще побачимось.
Хлопчик дуже серйозно глянув на Аню і відвернувся. Цей погляд не давав Ані спокою. Стільки смутку було в ньому і якогось невимовного очікування.
Минуло кілька днів. Павлика поклали у стаціонар і Аню не пустили до нього, коли вона приїхала відвідати хлопчика. Працівники сказали, що вона перша, хто прийшов до нього і спочатку, сприйнявши її за маму, спробували докоряти. Потім, змінивши гнів на милість, видали їй список, що потрібно малюкові і сказали, що він почувається добре, от тільки невідомо скільки його нормально не годували.
Того ж дня Анна дорогою додому зайшла до сусіднього будинку і піднялася на третій поверх. З-за дверей було чути голоси і гучну музику. Піднявши руку, щоб подзвонити у двері квартири, Аня раптом передумала. Від цього все одно ніякої користі не буде. Натомість вона розвернулася, спустилася у двір, сіла в машину і поїхала до батьків.
— Мамо, мені треба серйозно з вами поговорити.
— Що трапилося?
Аня дістала телефон.
— Дивись. Це Павлик. Йому три роки. – Аня помовчала – Зараз він обстежується, а його мамі немає до нього ніякого діла.
— Анечко, до чого ти хилиш?
— Мамо, після того, як… не стало Лізи, мені не хотілося навіть думати про іншу дитину. Стільки часу вже минуло, а я все ще відчуваю її долоню в своїй руці.
Любов Олексіївна зітхнула. Внучка пішла від них у два роки. Це була складне випробування для усієї родини.
— Почекай, не хвилюйся. Павлик щось у мені зрушив. Я знову почала дихати, ніби з мене зняли величезний камінь. І його долоня, я взяла його за руку, а вона. Мамо, я не знаю, як пояснити, вона моя. Ти знаєш, я не замкнулася після Лізи, спілкувалася з іншими дітьми, але такого зі мною ще не було.
— Доню, ти хочеш усиновити цього хлопчика?
— Так, тату. Хочу. Я хочу дати йому все, що можу. Поки що я можу дати йому нормальне життя і якщо він захоче, то маму.
— Тобі вирішувати. Ми поряд. Отже, у нас буде онук.
Через два тижні у дверях палати Павлик з подивом побачив ту гарну тітку, яка пригощала його смачним чаєм і в якої вдома жила кішка зі смішним ім’ям – Василина.
— Ти прийшла у гості?
— Ні, Павлику.
— А навіщо тоді?
— Я хочу, щоб ми жили разом. Тільки обіцяй, що не ображатимеш Василинку?
— Обіцяю, — майже пошепки сказав Павлик. Він зліз із ліжка, підійшов до Ані і зазирнув їй у вічі, — А ти тепер мені хто? Тітка чи мама?
— Мама! — Твердо сказала Аня
— А так буває? Ти мене шукала і знайшла?
— Так, ти загубився, а я тебе знайшла.
Фото ілюстративне.
