fbpx
Історії з життя
Анна простягнула руку. Циганка уважно подивилася на долоню, раптово насупилася і, діставши з кишені спідниці огризок червоного олівця, почала щось шепотіти і зосереджено креслити лінію, з’єднуючи два відрізки

Анна зайшла в кімнату дітей, поправила ковдру у молодшого сина, прибрала з ліжка телефон старшого:

– Знову листувався з Оленою. Ну, що з ним робити? Випускний клас, а у нього – любов, здружився з дівчинкою, закинув підручники. Треба Віктору сказати. Нехай поговорить з ним.

Вона постояла, дивлячись на синів.

– Як швидко летить час!

А чи давно дитячий сміх був для неї лише мрією…

– Іди, іди звідси! Нічого шлятися дворами! І звідки тебе тільки занесло в наші краї. Йди з Богом! – почула Ганна голос сусідки.

– Знову циганка жебракує, – вирішила жінка.

Уже кілька днів по селу бродила циганка. Звідки і коли саме вона з’явилася в селі, ніхто не знав. Анна ще не бачила її, але люди говорили, що ходить по дворах, про майбутнє розповідає за їжу та грошики. Але її боялись! Не доведи, Господи! У двір її не пускали і гнали звідусіль, де б вона не з’явилася. Позначався страх і недовіра до циганського племені, обмануть і не помітиш, а може і сам віддаси, та не по своїй волі.

– І що їй треба в нашому селі? Йшла би вже звідси, а то чого доброго, ще й проженуть.

І ніби на підтвердження її думок почувся собачий гавкіт, лемент і якась метушня. Не витримавши, Анна вийшла на вулицю. Натовп підлітків оточив літню циганку і нацьковував на неї собаку. Жінка безпорадно озиралася, відмахуючись від пса, і щось викрикувала. Анна розігнала пацанів і пригрозила:

– Та хіба ж можна на людину з собакою! Ось я вам! Все розповім батькам! Та ще дільничному скаргу напишу.
Жінка ледве трималася на ногах. Анна підтримала її і завела в свій двір. Посадивши на лавку в альтанці, подала кружку води. Бабі можна було дати років 80. Худа, з різкими зморшками на обличчі, сиве волосся заправлене під косинку, а кофточка неосяжних розмірів квітчаста спідниця були зовсім вицвілими, старенькими, але чистими. Через плече висіла така ж стара полотняна сумка з дірками.

– А говорили, страшна, – промайнуло в голові.

Анна намочила рушник і подала циганці, поставила на стіл тарілку з наваристим борщем, дістала з печі кашу, налила стакан молока.

– Поїжте. Дісталося Вам сьогодні.

Поки стара мовчки їла, жінка зібрала пакет з продуктами: булку хліба, печиво з цукерками, пляшку молока. Поруч поклала сто гривень.

– Дай-но руку твою, – несподівано сказала стара.

– Не треба мені гадати, не вірю я в це, – відмахнулася Анна.

– Бачу, що душа у тебе світла, добра тобі хочу. Не бійся, дай руку.

Анна простягнула руку. Циганка уважно подивилася на долоню, раптово насупилася і, діставши з кишені спідниці огризок червоного олівця, почала щось шепотіти і зосереджено креслити лінію, з’єднуючи два відрізки. Потім акуратно прибрала олівець.

– Ну ось, тепер все добре. Руки не мочи і не змивай до 12 ночі, а то біда буде, довго не проживеш. І не переживай, будеш ти матір’ю, – додала вона, дивлячись на оторопілу жінку.

– Як вона дізналася, що у мене немає дітей? – дивувалася Анна, проводжаючи неочікувану гостю.

– Ось тільки помилилися ви, які вже діти, спеціалісти давно хрест на мені поставили.

– Будуть діти, двоє хлопчиків. За молодшого душа весь час хвилюватись буде.

Розгублена жінка довго дивилася вслід старій, потім смикнула себе:

– Так що ж це я, прям гіпноз якийсь, повірила, ну треба ж!

Але змивати лінію, намальовану циганкою, все-таки остереглася.

Скоро ця подія якось забулася, витіснене іншими враженнями і подіями, і стару циганку більше ніхто не згадував. Село жило своїм звичайним життям.

Якось вже до кінця літа, до Анни зайшла сусідка:

– Чула? У сусідів будинок купили. Вчора приїжджав покупець, будинок сподобався, відразу і домовилися. Завтра їдуть до нотаріуса оформляти.

Будинок Мельників стояв на протилежному боці вулиці, навскоси від будинку Анни.

У селі, як відомо, секретів немає, тому вже через тиждень-другий дозвільні сільські кумасі з’ясували, що будинок купив колишній міський житель, вдівець з двома хлопцями, Віктор Іванович, який відкрив невелику майстерню з ремонту автомашин. Дружини його не стало, з якої причини точно з’ясувати не вдалося.

– Кажуть, важко нездужала, – шепотілися одні.

– Ніби як на машині, – стверджували інші.

Але факт був в очевидним. Вдівець.

Проходячи повз колишній будинок Мельників, Анна частенько тепер бачила на ганку або у дворі хлопчину років 5, худенького, окатого, чимось схожого на наїжаченого горобчика. Їй весь час хотілося приголубити і погодувати його. Можливо тому, що хлопчик намагався сидіти на сонечку, мало бігав, і виглядав якимось самотнім і загубленим.

Одного разу до неї заглянув новий сусід. Це був високий чоловік середніх років зі спокійним привітним поглядом. Виявилося, його молодшому синові, Максимкові, потрібне козяче молоко. Хлопчик важко переніс втрату матері, отримав сильний стрес і ось уже рік згасав, як ніби хтось вимкнув джерельце, що живить його життєвою енергією. Батькові і порадили для зміцнення сил і здоров’я попити козяче молоко. З цієї ж причини відбувся і переїзд в село. Старший син, Данило, в цьому році пішов до другого класу. вислухавши все це, Анна попросила, щоб Максим сам приходив до неї. Не хотілося зайвих розмов і пересудів.

Спочатку хлопчик ніяковів, взявши молоко, відразу йшов. Потім якось Анна, зайнята проціджуванням молока, попросила його покласти трохи сіна в годівницю кози. І з цього часу Максим почав відтавати. Разом з Анною він чухав козу гребенем, пригощав її смаколиками, годував кота і виганяв курей з городу.

– Що б я без тебе, Максимку, робила? Нічого б не встигала! Помічник ти мій! – хвалила вона його.
Повертаючись з фельдшерського пункту, де вона працювала, Анна вже здалеку бачила маленьку фігурку хлопчика, який чекав її. Став з’являтися і старший, Данило, доводилося допомагати йому з уроками. Якось непомітно хлопці почали ділитися з Ганною своїми дитячими новинами. Одного разу обмовившись, Максимко назвав її мамою. У Анни сльози виступили на очах. Вона вже не уявляла собі життя без цих дітлахів.

Все частіше заходив і Віктор. Жінка відчувала його інтерес, та й, чого гріха таїти, чоловік їй подобався. Уже до Нового року вони розписалися. Анна з усім своїм господарством, козою, котом і курми, переїхала до нього. Діти відразу стали називати її мамою, а молодший так і ходив по п’ятах. Інший раз доводилося брати його з собою на роботу, не хотів залишатися один. Максим ніби боявся, що Анна зникне, і все питав її:

– А ти ж не підеш на небо? Ні? Я не хочу, щоб ти йшла.

– Що ти, синку, та куди ж я від вас піду! – і цілувала таку рідну чубату голівку.

***

– Анюто, ти йдеш? – голос чоловіка відірвав її від спогадів.

– Але ж правду сказала циганка, – подумала Ганна і, ще раз подивившись на сплячих дітей, тихенько причинила двері.

Автор:  Наталія Фуpса.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook