Ніч видалася такою важкою, що Юстина кілька разів підривалася з ліжка й бігала до вікна, притискаючи руки до грудей. Вітер лупив у шиби з такою силою, наче збирався завалити хату всередину, а на горищі щось важко грюкало й совалося по дошках. Жінка не змикала очей до самого світанку, слухаючи, як на подвір’ї з тріскотом ламається гілля та летить геть усе, що лишили просто неба.
Коли за вікном нарешті розвиднилося, Юстина накинула на плечі старий теплий плащ і вийшла на ґанок. Картинка перед очима постала сумна. По всьому подвір’ю густо лежало потрощене гілля з яблунь, збиті зелені фрукти змішалися з мокрою землею, а біля паркану валялися великі гострі шматки шиферу. Вона підвела голову й тихо охнула. З даху хати вітер зірвав цілий пласт покрівлі, оголивши старі, потемнілі від часу крокви. Вода під час нічної зливи просочилася крізь стелю, і в коридорі вже набігла чимала калюжа, яку довелося підставляти старим відром та оцинкованим тазом.
Юстина зайшла назад до хати, присіла на краєчок стільця біля холодного печі й закрила обличчя долонями. Вона відчувала таку глуху втому, що навіть дихати було важко. Здоров’я вже давно було не те, щоб лазити по драбинах чи носити важкий шифер. А найгірше — у хаті не було жодної копійки грошей. У гаманці лишалася тільки невелика купка дріб’язку, якої ледве вистачило б на продукти до кінця тижня.
Перша думка була дзвонити Олі. Але Юстина одразу ж похитала головою й відкинула цю думку геть. Доньці було вже тридцять п’ять років, але вона все шукала якогось щастя в світах. Три роки тому Оля зібрала валізи й поїхала на заробітки за кордон. То влаштовувалася прибирати в готелі, то працювала на теплицях, то наймалася на якісь фабрики, але ніде довго не затримувалася й нічого не заробила.
Ні власної копійки донька не відклала, ні житла свого не мала, ні чоловіка, ні дітей. Поневірялася по орендованих кімнатах із чужими людьми, а щоразу в телефонних розмовах переконувала матері, що ось-ось зачепиться за якусь роботу й усе налагодиться. Юстина не раз кликала її назад додому, казала: повертайся в село, тут свій город, хата, спокійно й не треба платити за оренду. Але Оля й чути не хотіла. Вона одразу починала нервувати і казати, що в селі їй робити нічого й назад вона не повернеться. Дзвонити їй зараз і казати про дах було марно. Грошей у доньки все одно не було, вона сама ледь зводила кінці з кінцями й часом навіть просила матір переказати їй пару гривень, коли ставало зовсім скрутно.
Юстина підвелася, пішла в сіни, знайшла у кутку стару клейонку й декілька заіржавілих цвяхів. Вона вирішила спробувати хоч якось закрити діру на горищі зсередини, щоб не так текло, якщо увечері знову піде дощ. Але коли вона витягла на ґанок стару дерев’яну драбину й спробувала ступити на першу сходинку, ноги затремтіли, а в голові запаморочилося.
– Юстино! Ти що це там робити зібралася? – пролунав від хвіртки гучний чоловічий голос.
Це був сусід Назар. Йому вже виповнилося шістдесят п’ять років, але він тримався впевнено, мав міцні руки й ніколи не сидів склавши руки. Він пройшов через подвір’я, прибираючи ногою зламане гілля, й зупинився біля драбини.
– Та от, Назаре, дах протікає, – пригнічено відповіла Юстина, опускаючи руки. – Не знаю, за що хапатися. Вода в коридор тече, а я навіть на драбину ступити не можу.
– Ану злізай негайно, поки не впала, – суворо сказав Назар і забрав у неї з рук молоток. – Ти подивися на неї, вилізла на старі сходинки! Нагорі ти ту клейонку все одно не втримаєш, вітер здере її за п’ять хвилин.
– А що мені робити, Назаре? – пригнічено мовила Юстина. – Грошей на шифер немає. До пенсії ще тиждень, а якщо увечері знову злива, то хата взагалі попливе.
– Заспокойся, – лагідніше сказав Назар, оглядаючи дах згори. – У мене в сараї після торішнього ремонту лишилося з десяток хороших листів шиферу. Вони просто так лежать під навісом, місце займають. Зараз я сходжу додому, заберу інструмент, гукну ще хлопців, й ми все зробимо за пару годин.
– Назаре, та я ж не можу у тебе так просто це взяти, – заперечила Юстина. – Мені ж немає чим з тобою розрахуватися. Хіба з наступної пенсії потроху віддаватиму.
– Припини говорити дурниці, – відказав Назар. – Які гроші між сусідами, коли така біда довкола? Ти краще приготуй щось смачне, а то я ранку ще й скоринки в роті не мав.
Він швидко розвернувся й пішов до своєї хвіртки. Юстина залишилася на ґанку, відчуваючи, як з душі потроху сходить той важкий тягар, що стискав її весь ранок. Вона пішла на кухню, дістала з погреба шматок сала, нарізала солоних огірків, дістала хліб і поставила велику каструлю з водою на плиту, щоб зварити борщу.
Вже за пів години на подвір’ї пролунали голоси. Назар прийшов не один — він гукнув двох сусідів, які вже впоралися з власними обійстями. Чоловіки швидко витягли драбину, підняли нагору інструменти й взялися до роботи. Нагорі загриміли молотки, зарипіло старе дерево, й Юстина тільки виходила час від часу на ганок, щоб подати їм то мотузку, то відро для сміття. Вона дивилася, як Назар вправно й спокійно керує роботою, як міцно він тримається на даху й як швидко міняються потрощені шиферини на нові, цілі.
До полудня все було закінчено. Дах був повністю полагоджений, а хлопці навіть скинули з даху великі гілки, які ще не впали на низ. Чоловіки злізли донизу, обтрусили з одягу пил і помили руки біля колодязя. Юстина закликала їх до хати, нагодувала гарячим борщем, подала хліб із салом. Вони швидко пообідали, подякували за гостинність і пішли по своїх домівках, бо мали ще власні справи.
Лишився тільки Назар. У хаті панувала тиша, тільки за вікном розмірено шумів вітер у кронах дерев.
– Юстино, я от про що хотів із тобою поговорити, – повільно почав Назар, дивлячись їй просто в очі й складаючи свої великі долоні на столі. – Ми ж знаємо одне одного пів життя. Твого чоловіка не стало давно, моя теж спочиває на цвинтарі.
Юстина здивовано подивилася на нього, але мовчала, слухаючи далі.
– Мені шістдесят п’ять років, тобі шістдесят три, – продовжував Назар. – Ми ще не старі люди, але жити самістю в порожніх хатах — це важко. Діти розлетілися. Мої сини в місті, дзвонять раз на місяць, бо мають свої сім’ї й свої клопоти. Твоя Оля теж по закордонах тиняється, й невідомо, коли приїде чи повернеться взагалі. Коротати вечори насамоті, слухати один телевізор, — хіба це життя? Чому б нам не зійтися й не жити разом? В одній хаті. Разом і город тримати легше, і господарство доглядати, й увечері є з ким слово мовити. Ти як на це дивишся?
Юстина заніміла від несподіванки. Вона чекала чого завгодно, але тільки не таких слів від чоловіка, якого все життя бачила просто за сусідським парканом. Вона дивилася на його спокійне обличчя, на глибокі зморшки біля очей і розуміла, що він говорить абсолютно щиро, без жодної вигоди чи прихованої думки.
– Назаре, та як же це? – нарешті мовила вона, опускаючи очі. – Ми ж уже люди у віці. Що люди в селі скажуть?
– А що люди? – спокійно відказав Назар. – Поговорять день-два та й забудуть. Нам із тобою не по двадцять років, щоб на чиїсь балачки зважати. Я ж не пропоную якісь дурниці. Просто жити разом, по-людськи. Я можу й паркан новий поставити, й грубку перебрати. А ти хату доглянеш, звариш щось гаряче.
Юстина задумано подивилася на вікно. Згадала ті нескінченні, довгі зимові вечори, коли в хаті чути лише гудіння вітру в димарі, коли нема кому сказати й слова і коли кожен шерех здається лячним. Назар завжди був чоловіком порядним, ніколи не поводився негарно, не мав дурних звичок і все вмів зробити своїми руками. Поруч із ним відчувалася якась міцна, спокійна впевненість, якої їй так бракувало всі ці роки.
– Я не проти, Назаре, – тихо відповіла вона після довгої паузи. – Чоловік ти добрий, я це знаю. І правда твоя, удвох перебути старість буде легше й тепліше.
Назар усміхнувся, його обличчя одразу розгладилося. Вони ще трохи поговорили про те, як він перенесе свої речі, що треба зробити на городі до перших заморозків та які справи варто завершити найперше. Після цього Назар підвівся й пішов до себе додому, щоб зібрати перші сумки з одягом.
Але коли за ним зачинилися двері, Юстина залишилася сама в порожній кухні й відчула, як її серце знову стискається від неспокою.
Вона підійшла до вікна, подивилася на подвір’я й згадала про Олю. Донька ж нічого не знала про ці зміни. Оля завжди вважала батьківську хату тільки своїм прихистком, куди вона мала право приїхати в будь-який момент, хоч не вклала сюди ані краплі праці чи грошей.
Юстина чітко уявила, як Оля одного дня повернуться зі своїх закордонів. Приїде знову без грошей, без роботи, розчарована черговою невдачею, роздратована й зла на весь світ. Вона відкриє хвіртку, зайде до хати, де звикла почуватися єдиною втіхою для матері, а тут живе Назар.
Донька мала складний, важкий характер. Вона не терпіла чужих правил і чужих людей на своєму шляху. А Назар був чоловіком гоноровим, зі своїм укладом життя, і він точно не став би терпіти дівочі капризи чи сварки у себе під носом.
Як вони будуть жити всі разом у цих двох невеличких кімнатах, якщо Оля повернеться зі своїх заробітків і вирішить залишитися надовго? Вона сприйме Назара як стороннього чоловіка, який зайняв місце її батька й прийшов на все готове. Юстина ходила по кімнаті, перекладала з місця на місце рушники, витирала пил зі столу й не мала найменшого уявлення, як вона буде дивитися доньці в очі та що казатиме, коли Оля з валізами з’явиться на порозі.
Виходить, вона від доньки не так вже й далеко втекла, коли надіється, що все якось саме владнається?
