Наприкінці літа, коли спекотне серпневе сонце починало котитися до заходу, залишаючи на траві довгі золотаві тіні, Оксану знову охопило це дивне відчуття неспокою. Вона стояла біля відчиненого вікна на кухні, тримаючи в руках ганчірку для пилу, і дивилася, як з гілок старої яблуні у дворі повільно падають перші жовті листки.
Сусідка Галина знову товклася біля хвіртки. Вона щодня мала привід зайти: то сіль позичити, то спитати, чи не бачила Оксана її кота, то просто постояти біля паркану й повчити життю.
— Скільки можна в тому чорному ходити? П’ять років минуло, як Василя поховала. Молода ж ще жінка, п’ятдесяти немає. Дочки з хати повтікали, кожна має свою родину, а ти тут сама як билина в полі.
— Вони не повтікали, Галино, а заміж повиходили, — відказала Оксана, намагаючись струсити пилюку з підвіконня. — Приїжджають щомісяця. Та й не сама я. Он господарство маю, кури, город скоро копати треба.
— Та яке там господарство, — махнула рукою сусідка. — Кури ті тільки город риють. Людям потрібна пара, Оксано. Ось у нашому селі вибору великого нема, ж можна когось з сусіднього містечка знайти.
— Де знайти? — Оксана зітхнула і викрутила вологу ганчірку у відро. — На роботі в мене хто? Одні дівчата та жінки в бухгалтерії. У магазин заходжу — там тільки бабусі місцеві пліткують. А тих кавалерів, що попід магазином на лавках сидять, мені й за дурно не треба.
Галина покрутила головою, зітхнула так голосно, що аж курка біля її ніг відскочила вбік, і пішла до своєї хати, продовжуючи щось бурмотіти під ніс.
Оксана зачинила вікно. Слова сусідки, хоч і дратували, але западали глибоко в душу. Серпневими вечорами, коли над селом лягала тиша і в садку починали сюркотіти цвіркуни, самотність тиснула на плечі важким тягарем. Дочки, Світлана й Ірина, мали власні клопоти, дітей. Вони дзвонили, але це були короткі розмови про погоду, дитячі садки та ціни на ринку.
Того вечора Оксана довго не могла заснути. Вона вийшла на ґанок. Небо над селом виглядало глибоким, майже чорним, прорізаним тисячами дрібних зірок. Оксана стояла на дерев’яній сходинці, підгорнувши поли старої куртки, і дивилася вгору. Саме в серпні зорепади були найряснішими. Раптом одна з яскравих точок на небі швидко ковзнула донизу й згасла десь за темним силуетом лісу.
Вона навіть не встигла подумати як слід, слова вирвалися самі собою, тихо, майже шепотом, аби ніхто з сусідів не почув:
— Зроби так, аби я більше не була одна. Аби було для кого готувати вечерю і до кого прихилитися.
Оксана посміхнулася власному дитячому пориву. Дорослій жінці соромно вірити в такі речі, але на душі стало трохи легше, ніби вона поділилася своїм сокровенним з кимось великим і мовчазним.
Субота виявилася сухою та спекотною. Оксана зібрала у великий пластиковий пакет старі шмати, бляшану банку з фарбою, пензель та невеликі граблі. Початок серпня — це час, коли вона завжди ходила впорядкувати могилу Василя.
Вона поставила пакет на дерев’яну лавку, витягла граблі й почала обережно згрібати соснові хвоїнки та сухе листя. Робота була звичною, руки робили все самі, а думки знову поверталися до щоденних турбот: треба встигнути зібрати помідори, полагодити паркан з боку Галиного городу, закрити компот зі слив.
За кілька метрів від неї хтось важко зітхнув. Оксана озирнулася. На сусідній алеї стояв чоловік у темній сорочці. Він намагався підняти важку бетонну вазу, яка впала і перекинулася на квітник. Чоловік був високий, трохи сивуватий біля скронь, з втомленим обличчям.
Оксана спостерігала за ним кілька секунд, а потім, бачачи, що ваза знову вислизає з його рук, не втрималася:
— Ви б її збоку підважили, там землі багато набилося, вона важка.
Чоловік розпрямився.
— Та ось намагаюся. Торік не встиг перед осінніми дощами її закріпити, от вона й впала.
— Давайте допоможу, — Оксана відклала граблі й підійшла до огорожі. — Я потягну з цього боку, а ви підважуйте.
Вони разом схопилися за холодний бетон. З другої спроби ваза встала на своє місце. Чоловік випрямився і посміхнувся — посмішка в нього була проста, трохи ніякова.
— Дякую. Сам би ще довго возився. Мене Віктором звати.
— Оксана, — відповіла вона, обтрушуючи рукавички. — Ви не з нашого села? Я вас раніше тут не бачила.
— Ні, я з райцентру, — сказав Віктор, оглядаючи прибрану ділянку. — Тут моя дружина лежить. Надія. Три роки вже минуло. Вона звідси родом була, от і хотіла, щоб біля батьків поховали.
— А мій отам, — Оксана хитнула головою. — Василь п’ять років як пішов.
Вони мовчки стояли кілька хвилин. На цвинтарі чути було тільки шелест сосон та віддалений каркіт ворон. Оксані здавалося, що вони знають одне одного вже давно — не було потреби добирати слова чи виглядати кращою, ніж вона є.
— Ви фарбувати огорожу зібралися? — запитав Віктор, кивнувши на її пакет.
— Та треба б, — сказала Оксана. — Фарба лущиться, за дощі геть ржавіти почане.
— У мене в машині є щітка по металу, — мовив він. — І розчинник є, аби руки помити. Зачекайте хвилину, я принесу.
Він пішов до виходу з цвинтаря, а Оксана повернулася до своєї роботи. За кілька хвилин Віктор повернувся з інструментами. Вони стали працювати поруч. Він зачищав старий метал на огорожі Василя, а вона покривала його свіжою темно-зеленою фарбою. За роботою розмова зав’язалася сама собою. Віктор розповів, що працює майстром у майстерні з ремонту побутової техніки, має дорослого сина, який живе в столиці.
— Сам живу, — казав він, зчищаючи іржу з кутника. — У квартирі тихо, аж у вухах крутить. Прийдеш з роботи, звариш собі пельменів або картоплі присмажиш, повмикаєш той телевізор, а слухати його не хочеться.
— І в мене так само, — тихо мовила Оксана, вмочуючи пензель у фарбу. — Дочки кличуть до себе, але в них своє життя, не хочу заважати. А в хаті самій теж важко. Особливо коли дні коротшають.
— Отож, — погодився Віктор. — Людині треба, щоб у хаті хтось ходив. Щоб чай було з ким попити ввечері.
Вони закінчили роботу вже тоді, коли серпневе сонце почало сідати за ліс, вифарбовуючи верхівки дерев у рожевий колір.
— Я вас підвезу до хати, — запропонував Віктор.
— Та я сама дійду, — спробувала заперечити Оксана, але він вже взяв її граблі та пакет.
Вони їхали повільно, минаючи вибоїни на ґрунтовій дорозі. Біля Оксаниної хвіртки Віктор зупинив авто, вийшов і відчинив їй двері.
— Дякую вам, Вікторе, — сказала вона, беручи свої речі.
— Це вам дякую, Оксано. З вами якось легше на душі стало. Ви… ви буваєте в райцентрі?
— Інколи їжджу на ринок.
— Я зустріну вас біля автостанції, — просто сказав він, дивлячись їй у вічі. — Поп’ємо разом чаю. Якщо ви не проти.
Оксана відчула, як до щік припливла гаряча хвиля. Вона лише кивнула:
— Буду чекати.
Автостанція в райцентрі була гамірною. Віктор чекав її біля невеликої дерев’яної ятки з написом «Випічка». Він тримав у руках два паперові стаканчики, від яких йшла пара.
— Доброго дня, Оксано, — він посміхнувся і простягнув їй гарячий чай. — Ось, узяв чаю з лимоном, а то зранку ще свіжо.
Вони сіли на дерев’яну лавку під навісом.
— Я тут подумав, — сказав Віктор, дивлячись на свої черевики. — Якщо ви не проти, я можу в суботу приїхати. Подивитися ваш паркан. Ви казали, що він похилився.
— Та там стовп один підгнив, — відповіла Оксана. — Дядько з села обіцяв зробити, та все часу не має.
— Я зроблю. У мене й інструмент є, і дошки знайдемо.
Субота стала початком чогось нового в її житті. Віктор приїхав о дев’ятій ранку. Оксана ходила довкола, намагаючись чимось допомогти: то цвяха подасть, то притримає дошку.
— Ви не стійте на сонці, Оксано, — казав він, забиваючи важкого цвяха в стовп. — Ідіть у хату, я сам усе зроблю.
— Та як я піду, коли ви тут працюєте? — заперечувала вона. — Я краще почищу картоплі, зварю борщу.
— Від борщу не відмовлюся, — усміхнувся він.
Вони сіли за стіл у маленькій Оксаниній кухні. Оксана сиділа навпроти і ловила себе на думці, що їй приємно дивитися, як він сидить за її столом, як бере хліб, як дякує за кожну дрібницю.
— Добрий борщ, — сказав він, витираючи губи серветкою. — Моя Надія теж такий варила, з квасолею.
До кінця серпня Віктор став бувати в селі щовихідних. Спочатку він тільки допомагав по господарству: перекрив дах на сараї, підправив двері в погребі, викопав нову яму під компост. Потім почав залишатися з суботи на неділю.
Доньки спочатку поставилися до цього із пересторогою. Старша, Світлана, приїхала наприкінці місяця без попередження. Вона зайшла до хати і побачила на вішальнику в коридорі чоловічу куртку та чоловіче взуття біля дверей.
— Мамо, це хто? — спитала вона, сідаючи на диван у вітальні.
Оксана сіла поруч, поклавши руки на коліна.
— Це Віктор, Світлано. Ми зустрічаємося вже кілька тижнів. Він добрий чоловік, удівець.
— Мамо, тобі ж не двадцять років, — мовила донька, але в її голосі не було злості, тільки здивування. — Ти впевнена? Ми ж про нього нічого не знаємо.
— Я впевнена, Світлано, — тихо, але твердо сказала Оксана.
Згодом Віктор запропонував Оксані переїхати до нього в райцентр або аби він остаточно перебрався в село.
— Тут повітря краще, — казав він, сидячи на ґанку увечері. На колінах у нього лежав кіт, якого він привчив до себе за ці дні. — Та й город у тебе, квіти. Що мені робити в тій двокімнатній квартирі? Продам її або синові віддам, а сам сюди прийду. Якщо ти згодна.
— Згодна, Вікторе, — відповіла Оксана. Вона стояла поруч, спираючись на одвірок, і дивилася, як над садом згущуються теплі сутінки. — Разом воно завжди краще.
Вони побралися восени. Гучного весілля не робили — сіли за стіл у хаті разом із дочками, їхніми чоловіками та сином Віктора, який приїхав зі столиці.
Восени село знову поринало в сірі тумани. З дерев опадало жовте листя, трави вкривала паморозь. Але в хаті Оксани було тепло. На кухні горіло світло, у печі затишно потріскували дрова, а на столі стояли дві чашки з гарячим чаєм.
Оксана дивилася на чоловіка і згадала той серпневий вечір, коли на небі впала зірка. Жодних див не сталося, небо не відкрилося, але в її хаті оселився той самий спокій, якого їй так довго бракувало.
