fbpx
Історії з життя
Автобуси вже не їздили, тут в кишені жінка намацала мокру купюру, сто гривень, звідки вони там? Таксі домчало до дому за десять хвилин. Віра прислухалася підійшовши до дверей – ідеальна тиша

Я так більше не можу! З мене досить! – повторювала Віра кидаючи речі в сумку.

– Зупинися ж, ми всі втомилися, це нормально, у нас маленька дитина, куди ж ти підеш? – намагався заспокоїти її Валерій, розуміючи – якщо дружині щось спало на думку, то він навряд чи її зупинить.

Через кілька хвилин за Вірою закралася двері, а потім прокинувся Сашко і захнюпав вимагаючи маму, треба було погодувати і переодягнути малюка. Руки не слухалися, голова гула, хотілося тільки одного – кілька годин спокійного сну, того, чого їм з дружиною так не вистачало останні кілька місяців. Сашко спав тільки на руках, якщо він прокидався в ліжечку посеред ночі, то його голос не чув хіба що глухий…

Віра вставала і гойдала, гойдала малюка, а потім так і засинала з ним сидячи на кріслі. Валерій рідко допомагав дружині, він багато працював, часто мав нічні зміни, з появою сина переїхав в гостьову кімнату, щоб ночами не чути дитячого вередування.

І ось він стояв з галасливим немовлям на руках зовсім один, не знаючи з чого почати: заспокоїти, переодягнути чи нагодувати.

– Ма, приїдь з Сашком допоможи, Вірі знадобилося терміново відійти, а мені з нічної треба виспатися, і може залишишся у нас на якийсь час, я взяв підробіток…

***

Віра безцільно бродила по міських осінніх вулицях, в обличчя дув холодний вітер, а куртка, яку вона наспіх накинула була зовсім не по погоді.

Іноді їй зустрічалися щасливі матусі з колясками, стурбовані чимось батьки. Вона закривала очі і уявляла, що одного разу і Сашко підросте, стане спокійнішим і тямущим, і вони підуть ось так за руку на прогулянку містом.

Віра не помітила, як почався дощ.

– Івана Франка п’ять, – прочитала вона на вивісці назву вулиці, – так це ж будинок Ольги, її інститутської подруги!

За кілька хвилин Віра наскрізь промокла, тому вирішила подзвонила в двері колишньої однокурсниці.

– Господи! – сплеснула та руками, – що з тобою? Проходь, я чайник поставлю.

– Дякую, я тільки дощ перечекати.

А через годину Віра вже провалилася у глибокий сон у гостьовій кімнаті подруги. Скільки вона проспала? Прокинулася, і не могла зрозуміти – чи то ніч, чи то вже ранок. Жінка лежала в непроглядній темряві, вдивляючись в обриси вікна, намагаючись вгадати котра зараз година.

Непомітно для себе вона почала прислухатися до розмови, яка долітала звідкись із глибини квартири …

– Ні, не вийшло… доктор сказав більше не ризикувати, це може мати для мого здоров’я серйозні наслідки, – потім почулося схлипування – мамо, чому все це відбувається з нами, що я зробила в цьому житті не так?… а що скаже лікар? Запропонував подумати про усиновлення, але я так не можу, це ж чужа людина, я свою хочу, рідну…

Віра здригнулася, те, що у подруги не було дітей через здоров’я вона чула вперше. Оля всім говорила, що вони з чоловіком просто вирішили пожити для себе, скласти на квартиру і машину, але житло у пари вже кілька років є, машину їм подарували батьки на річницю весілля, а дітей все ще немає…

Віра сиділа в темній кімнаті, слухаючи розмову Олі, не знаючи, чим же їй допомогти. У людини дітей можливо ніколи не буде своїх, а вона сидить тут, не знаючи, як там її немовля, покинуте нею ще вранці.

Вона встала, схопила сумку, швиденько одягнула мокру куртку, вибігла за двері, тихо прикривши їх…

Автобуси вже не їздили, тут в кишені жінка намацала мокру купюру, сто гривень, звідки вони там? Таксі домчало до дому за десять хвилин. Віра прислухалася підійшовши до дверей – ідеальна тиша.

Відчинила двері, пройшла навшпиньки в дитячу – Сашко спав у своєму ліжечку солодким сном, поряд з ним в напівдрімоті, похитуючи ліжечко сиділа Алла Сергіївна, мама Валерія.

– Дякую вам! – прошепотіла вона. – За що? – махнула та рукою – це ти пробач нас з батьком, що рідко забігаємо. Іди, Вірочко, на кухню, я вечерю приготувала, чай розігрій. Валєра на роботу втік, має бути ще тепле, а на нас з батьком не сердься, ми і справді думали, що все у вас добре. А ось Сашко дав мені перцю, тільки присіла…

На наступний день Віра не спускала синочка з рук, згадуючи вчорашню розмову подруги з матір’ю, буває ж таке, і чим вона думала, хтось же чекає появи малюка роками, у когось дітей взагалі не може бути. Вона міцніше обняла сина, по щоках покотилися сльози.

«Маленький мій, ніколи, чуєш, ніколи я так більше не зроблю, вибач мені, я зроблю все, щоб ти виріс найщасливішим! А ми з татом завжди будемо поруч з тобою!».

***

Ольга ж стала мамою рівно через два роки, диво це чи правильно підібрані препарати – невідомо.

І тільки зараз вона зрозуміла, що немає нічого важливішого від материнського щастя, це безцінний дар, посланий Богом!

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook