– Що, Петрівно, поїхали твої?, – кажу до неї.
– Так, поїхали, – якось втомлено каже вона.
Мені важко на неї дивитися, адже так вже вона свого Василька любила, так любила. Варто було комусь з хлопців його зачепити, то вона як та індичка кидалася з крилами розправленими. Чоловік її, Іван, спиняв її та казав, що так хлопця ще більше будуть діставати, але вона не могла спинитися.
Її вся вулиця знала, бо до всіх вона ходила виясняти, чого це з її дитиною не дружать, а збиткуються.
Може, через те, що мав малий Василько все і більше, ніж інші? І одяг новенький, і велосипед блискучий, і цукерки шоколадні? Але ні з ким не ділився, бо наказувала мама, щоб сам цукерки їв вдома, одяг не мастив, тому й футбол не ганяв з хлопцями і велосипеда нікому не давав їхати, бо колесо спустить. Малий Василь маму в усьому слухав, бо любов її.
А коли вчився, то які вона сумки носила на автобус аби дитині передати, гроші йому давала, все молилася аби її дитину ніхто в місті не зачіпав.
Вивчився син і в місті залишився. Тішилася Петрівна тому дуже.
– Так, з міста собі дівчину взяв, квартира своя, то чом не невістка хороша? А там і онуки підуть, то що мені ще треба?
Та нічого й не треба, бо помагала вона синові завжди продуктами. Зарплату свою економила та чоловікову, лиш би дати йому круглу суму на його день народження.
– А ми Василькові на день народження десять тисяч дали, ніхто стільки не дав, – хвалилася всім.
Пішли й онуки у Петрівни. Але невістка не дуже хотіла їх в село привозити, все по телефону більше спілкувалася. Вже й чоловіка не стало, сама вона залишилася, але запалу синові помагати не покинула.
Тримала й корову і свиню, город садила та городину свіжу аби дітям дати. Почала до них сама їздити, щоб і гостинці передати і назад додому, до господарки вернутися. Руки свої натруджені складала та всім розказувала, яка вже у неї добра невістка і онуки, а син який, начальник.
Коли вже почало її здоров’я підводити, то все одно козу тримала, щоб як онуки приїдуть, то молоко цілюще було. Але онуки не їхали. Я у неї молоко козине купувала для своїх онуків, бо кіз не люблю розводити, тоді на оборі ніякої квітки нема. І так ми з нею й здружилися, бо вона прийде тиск поміряти, новини дізнатися.
Аж вчора прибігла вся, що треба їй стіл приготувати, бо ж діти їдуть, а у неї ж нічого нема, а до магазину вже пізно.
– Дріжджі мені дай, Любо, бо не маю, а мій Василько так любить чебуреки!
Цілий ранок крутилася вона, варила і парила, гостей зустрічала. Казала мені, що сина попросить аби її до себе забрав:
– Бо, що я, Любо, буду тобі пороги оббивати, коли у мене син є?
І от поїхав син і її з собою не забрав. Може, місця у них нема чи приїжджати буде частіше – не знаю, бо мовчить Петрівна, тільки сльози котяться по щоках.
– Та що ми вас не доглянемо, – кажу я їй, – якось до тепер жили і далі жити будемо. Ви ще жінка міцна, може й сина до себе дочекаєтеся, що після пенсії у вас житиме?
– Ти так думаєш, – подивилася вона на мене з надією.
– Аякже, йому ж уже про пенсію треба думати, то й приїжджатиме чи й переїде.
Отак ми посиділи і Петрівна повеселіла. Всі мами живуть надією, головне, щоб вона справдилася. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
