Але тепер, коли пройшло двадцять років, я все чіткіше розумію, що справа геть не в тому, що сестрі не щастить…
Все почалося з того, що мама в чергове попросила нас відвезти сестрі продукти. По дорозі ми їй зателефонували чи є вдома її син, щоб він вийшов по сумку, адже у неї п’ятий поверх і будинок без ліфта, а самка важка. Сестра почала бідкатися, що Павлик знову десь повіявся і нема їй кому допомогти.
Я поклала слухавку, а чоловік процідив крізь зуби:
– Все правильно, хай дитина гуляє, а такі, як ми, й привезуть продукти, й до хати доставлять. Дуже просто твоїй сестрі живеться.
Я хотіла заперечити, що вона вже який рік на костилях, що тут простого, але потім почала пригадувати все, що її до цього моменту привело.
Мою сестру батьки більше опікали, ніж мене, хоч я була й молодша і потребувала батьків більше, але на їхню думку, я з усім справлюся сама, о от Надійку треба опікати, бо вона дуже розсіяна і несамостійна.
– Ти у нас розумничка, а Надійку треба направляти, – казали вони мені.
Думаю, що моя поява на світ стала для них вагомим приводом розпереживатися, адже як тоді Надійка піде в п’ятий клас сама?
Поки вони переживали, куди сестрі вступати і куди влаштувати її на роботу, я якось вже й сама собі раду давала. Ну, що вже тут поробиш, коли по-іншому ніяк?
Ще одним клопотом для батьків стало те, що ніяк Надя не могла собі знайти кавалера і вийти заміж. Коли ж вона сказала, що у неї буде малюк від одруженого чоловіка, який обіцяв їй забезпечити безбідне життя, то вони навіть не пікнули.
– Головне аби дитинка була здорова, – сказали вони.
Той чиновник поміг Наді з квартирою і вона зажила в своє задоволення і ні про кого навколо не турбувалася і не цікавилася. Але згодом, коли чиновник втратив посаду і зник з країни, то вже Надя почала чухати голову, але було пізно. Дитина була розпещена достатком і не дуже й хотіла тепер зменшувати апетити, почався підлітковий період у Павлика, який, очевидно, так і не завершився, хоч він вже дорослий чоловік.
І якось йшла Надія по вулиці, вся в собі та про себе думаючи, як водій назустріч на швидкості. Винуватець обіцявся, що буде її забезпечувати, головне, щоб вона забрала всі претензії і вона так і зробила. чи казати, що далі чоловіка наче вітром здуло?
І от ми лишилися сам на сам з обставинами: скидалися на неї грошима і на її прожиття.
Я в той момент вже була одружена з Ігорем і він якось дуже дивно поставився до історії з моєю сестрою. А я не розуміла, чому він про неї такої думки, якщо вона в цій ситуації безвинне ягня?
Я серйозно думала про те, що з таким черствим чоловіком не варто жити далі.
Посудіть самі – жінка сама з костилями, син геть пустився берега і виносить з хати все, вона живе на невеличку пенсію та економить на усьому. Та серце стискається від такої історії, а мій чоловік так реагує.
– Ти не маєш серця, – кажу я йому.
– То ви не маєте розуму, як не бачите очевидного – ваша Надійка не хоче нічого міняти, їй зручно отак жити, бо інакше вона б щось зробила!
– Що вона може зробити, коли від єдиного сина не має підтримки!
– То вона його так виховала, десь він зрозумів, що так з матір’ю чинити можна?
Я не говорила з Ігорем і тихцем давала сестрі гроші і продукти.
Йшли роки, у мене й свої діти і клопоти. А ситуація в Надії й справді не міняється. Вона живе з сином, пере з нього і варить йому їсти, він і далі гульбанить і не планує спинятися.
І ось ми їдемо та наче робимо добру справу – підтримуємо сестру, яка потребує допомоги. Але чому саме сьогодні я на це так не дивлюся, а дивлюся очима чоловіка? Вона й справді влаштувалася у нас на шиї і що буде далі?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота