Байдужих не було. Люди з подивом озирались на цих двох. Ще б пак! Не щодня ж побачиш, як старенька гірко плачучи стоїть навколішки перед сивочолим чоловіком. А той і слова вимовити не може. Теж плаче і все намагається її підвести, але не виходить. Сідає поруч на асфальт і обійнявшись так і стоять. Хто фотаграфував ту сцену, хто відео знімав, але ніхто і гадки не мав, насправді, що ж бачить.
Микола Дмитрович поспішав. До відбуття потяга залишалось якихось десять хвилина а він і геть заплутався у підземці вокзалу. Стояв біля покажчика і ніяк второпати не міг, куди іти повинен. Поруч туди-сюди з валізами ходили такі ж, як і він пасажири, хто з величезними заплічниками, хто котив свій багаж на колесах. Усі кудись поспішають, біжать і лиш він один стоїть не розуміючи, що мусить робити. Врешті таки попросив допомоги у якогось юнака. Але легше від того не стало. Виявилось десь у переході він не туди звернув і тепер мусить повертатись хто знає куди, аби все ж вийти до потрібної колії. Хоч і не мав багажу, але роки були поважні. Навряд встигне дійти до відправлення. Ну хоч постарається!
Не встиг! Звісно він, навіть бігти намагався, але сьогодні зорі явно не на його боці були. Провівши поглядом останні вагони свого потяга розгублено озирнувся. І що тепер мусить робити? Права була дружина: вся ця затія з пошуками ні до чого хорошого не доведе. Ніби в воду дивилась.
— Подайте Христа ради! – почув, мов з іншої реальності.
Поруч стояла старенька. Згорблена, вся ніби аж висушена. «Років сто, не інакше.» подумалось чомусь. Дістав дріб’язок і уже хотів кинути до пластикового стаканчика жебрачки, як завмер вражено. Навіть, не питаючи схопив руку жінки:
— Перстень. Звідки у вас цей перстень.
Та навдивовижу легко, як для свого віку, вивільнила руку і не пішла – побігла по перону. Мусив доганяти.
— Пані. Пані, зачекайте! Той перстень, він один такий. Його мій тато мамі колись подарував. Я шукаю її тут, у столиці. Може знаєте її. Ольга. Ольга Карпова! Цей перстень належав колись моїй мамі. Будь ласка!
Старенька спинилась. Поволі повернулась і пішла до незнайомця. Тільки зараз Микола Дмитрович побачив її обличчя. Нічого, абсолютно нічого знайомого, але очі! Він їх не зміг забути. Пам’ять стерла все, не залишила нічого крім фамілії і спомину про той перстень, але очі рідної матері, яка отоді відвела його до дверей дитячого будинку і присівши коло нього п’ятирічного пообіцяла що обов’язково за ним повернеться, він не забув. А ще перстень. Тато його мамі з гайки зробив. Дивний такий, але чимось і гарний.
— Нащо я тобі! – гукнула виклично, – Чого тобі від мене? Бачиш, як живу, бачиш? Усе життя свій гріх перед тобою спокутую. Перекоти поле. Ні дому, ні роду. Їдь куди хотів! Не треба тобі така матір.
Микола Дмитрович і сам не помічав, як сльози котяться по щоках. Скільки ж років він її шукав. Знайшов, нарешті!
— А я тебе і досі чекаю. – говорив поволі рухаючись у бік матері, – Поглянь – сивий, а в душі мені п’ять і шість, і сім, і вісім. Я досі стою біля вікна дитбудинку і чекаю тебе, мамо! Ти знаєш, як то – чекати маму? Ти ж пообіцяла тоді мені! А лиш зараз знайшов і діждався. Невже знову мене залишиш? Байдуже, на все життя байдуже мені, мамо. Аби лиш ти була поруч. Ти ж моя частиночка. Без тебе я ніколи цілим не був. Дай побути твоєю дитиною, мамо! Не йди знову. Будь моєю мамою.
Байдужих не було. Люди з подивом озирались на цих двох. Ще б пак! Не щодня ж побачиш, як старенька гірко плачучи стоїть навколішки перед сивочолим чоловіком. А той і слова вимовити не може. Теж плаче і все намагається її підвести, але не виходить. Сідає поруч на асфальт і обійнявшись так і стоять. Хто фотаграфував ту сцену, хто відео знімав, але ніхто і гадки не мав, насправді, що ж бачить.
Автор Анна Корольова.
Головна картинка – pexels.
Передрук заборонено.
