Я стою коло старої дерев’яної стіни церкви. Сонце гріє спину, а долоня відчуває шорстку, потріскану від часу поверхню брусів. Дерево тепле, сухе, місцями покрите сизим мохом. Я не була тут уже багато років. Здається, цілі віки минули відтоді, як я дівчинкою ховалася за цим кутком, тікаючи з дому через зарослий бур’янами город.

Тоді, у дитинстві, домашні сварки здавалися нескінченними. Батько знову шукав приводу для сварки, матір плакала на кухні, тихо, щоб не чули сусіди, а я просто бігла сюди. Сідала на суху траву під стіною, дивилася на небо, де пливли великі білі хмари, і мріяла про якісь далекі міста, про спокійне життя, де ніхто ні на кого не підвищує голосу. Найбільше я не любила осені та зими. Коли ставало холодно, на вулиці довго не всидиш, доводилося повертатися в хату.

Мами не стало раптово, я якраз закінчувала десятий клас. Вона ніколи ні на що не скаржилася, тільки часом трималася за голову, коли мінялася погода, або сідала на стілець, притискаючи долоню до грудей. Одного вечора просто прилягла відпочити і більше не піднялася. На похороні сусіди тихо шепотілися.

Після того я часто приходила до цієї старої будівлі на околиці села. Плакала так, щоб ніхто не бачив моїх сліз, бо почувалася абсолютно зайвою в цьому світі. Одного разу я навіть заснула на лавці під стіною.

Батько довго сам не жив. Буквально за кілька місяців після похорону він привів у хату Оксану. У селі її всі знали за неймовірно гострий язик, сварилася з усіма на вулиці через будь-яку дрібницю і нікому не прощала образ. Вона вже була заміжня, але її перший чоловік зібрав речі й утік через пів року після весілля.

До мене Оксана поставилася байдуже. Вона просто не помічала мене в хаті. Ми могли не розмовляти тижнями.

– Вечеряти йди, – кидала вона через плече, навіть не дивлячись у мій бік, і це було єдине, що я від неї чула за день.
Батько спробував був і її “виховувати” за старою звичкою, але з Оксаною цей номер не пройшов. Оксана потім сама розказала сусідкам біля криниці, що не дозволить на себе покрикувати. Сусідки її не любили за важкий характер, але тут одностайно підтримали.

– Оце жінка, дала відсіч, – казали в селі. – Наша покійна сусідка була тихою, мовчазною, слова проти не сказала. А ця себе образити не дасть.

Батько став тихішим, почав навіть побоюватися своєї нової дружини. Одного разу, коли Оксана пішла на город, він підійшов до мене в сінях і тихо, озираючись на двері, запитав:

– Ти після школи куди думаєш? Вчитися поїдеш чи на роботу влаштуєшся? Тобі треба звідси їхати. Вона ж тобі життя не дасть, якщо мене не стане.

Я нічого не відповіла, але про себе була навіть вдячна Оксані. Завдяки її крутому норову в хаті стало трохи спокійніше.

Моя сусідка, тітка Надія, колись працювала на фабриці й мала вдома стару ножну швейну машинку. Вона часто кликала мене до себе, показувала, як правильно заправляти нитку, як робити рівні шви. Ще в підлітковому віці я сама пошила собі першу літню спідницю з простого залишку тканини. Тоді я твердо вирішила, що піду вчитися на швачку. Але після того, як не стало мами, мої плани змінилися. Мені захотілося працювати з людьми, допомагати їм, тому я подала документи в медичне училище.

Коли Оксана дізналася про це, вона вперше за довгий час заговорила зі мною зі своєї ініціативи.

– І хто за твоє навчання платити буде? Думаєш, батько гроші малює? – запитала вона, стоячи біля плити.

– Гроші в хаті є. Якщо вступить, то допоможемо,- вперше за багато років заступився за мене тато.

Я вступила. Почалося зовсім інше життя в гуртожитку. Мої однокурсниці щовечора бігали на танці, зустрічалися з хлопцями, обговорювали якісь свої секрети. Я ж майже весь час проводила в бібліотеці або за робочим столом. Мені обов’язково потрібна була підвищена стипендія, бо Оксана ретельно перевіряла кожну копійку в батьковій кишені, і розраховувати на допомогу з дому не доводилося.

До випуску залишалося якихось два місяці. Мої оцінки були хорошими, але без міської прописки мене чекала єдина перспектива – повернутися назад у район і працювати в якійсь маленькій конторі на околиці.

Того року весна видалася холодною, довго трималися заморозки. На вихідні я вирішила не їхати в село, але й у чотирьох стінах кімнати сидіти було важко. Я вийшла прогулятися. Тротуар був покритий тонкою кіркою льоду, доводилося йти дуже обережно. Поруч зі мною швидко йшов молодий хлопець у формі. Раптом його нога поїхала вбік, він важко впав на коліно і ледь не збив мене з ніг.

Він швидко піднявся, але тут же зморщився від болю і вхопився за суглоб.

– Ой, вибачте, будь ласка, я не хотів, – сказав він з помітним іноземним акцентом.

– Вам дуже боляче? – запитала я, підходячи ближче. – Може, допомогти дійти до лікарні? Тут недалеко є пункт.

– Ні, дякую, мені треба в частину повернутися, там є наш кабінет, допоможуть, – відповів він, намагаючись посміхнутися, хоча по обличчю було видно, що йому важко стояти.

– Та як же ви дійдете? Ви ж ступити на ногу не можете.

– Нічого, якось дострибаю, – пожартував хлопець.

– Давайте я вас підтримаю, спірайтеся на моє плече, разом дійдемо до автобусної зупинки.

Ми пішли повільно. Хлопця звали Леонас, він приїхав служити з Литви.

– Моє ім’я перекладається як “лев”, – сміявся він, шкутильгаючи поруч. – А сам не можу йти без допомоги такої тендітної дівчини. Але мені приємно, що ви поруч. Ви дуже добра.

Він усю дорогу намагався жартувати про своє падіння, запитував, де я вчуся, чи подобається мені місто. Я провела його до зупинки, Леонас дістав з кишені маленький блокнот, записав мою адресу і сказав, дивлячись мені в очі:

– Знаєте, а я, мабуть, одружуся з вами.

Я дуже зніяковіла, щоки відразу стали гарячими. Я нічого не відповіла, тільки швидко розвернулася і пішла назад. Але весь вечір я тільки й думала про цього світловолосого хлопця.

Минули тижні, потім місяці, від Леонаса не було жодної звістки. Я вже почала думати, що ті слова на прощання були просто звичайним жартом.

Після випуску мене направили на роботу в сусідньому райцентрі. Роботи було багато: картки, списки, постійний потік людей. Місцеві хлопці пробували за мною упадати, запрошували на прогулянки, але мені ніхто не подобався. Я часто згадувала ту нашу коротку зустріч на слизькому тротуарі.

Одного дня, коли я поверталася з обідньої перерви, мене наздогнала наша поштарка.

– Вікторіє, зачекай! – гукнула вона здалеку, махаючи рукою. – Тобі тут лист прийшов, аж із Литви.

Я взяла конверт, серце застукало частіше. На звороті було написано ім’я Леонаса. Я зайшла в кабінет, сіла за стіл і тремтячими пальцями відкрила лист. Він писав, що з його коліном усе добре, що він уже повернувся додому, і влаштувався на роботу. Він вибачався, що так довго не писав, бо мав багато справ, але написав, що ні на хвилину не забував мою допомогу.

Ми почали листуватися. Листи йшли довго, по два-три тижні в один кінець. Ми розповідали один одному про свої будні, про погоду, про роботу. Леонас надсилав фотографії свого міста, але ніколи не згадував про нову зустріч. Так пройшов майже рік.

В один із днів біля нашого дому зупинився автомобіль. З машини вийшов високий світловолосий чоловік у світлому костюмі.

Леонас упізнав мене миттєво. Він підійшов, нічого не кажучи, просто обійняв мене прямо через дерев’яну перегородку, а потім дістав із кишені маленьку коробочку.

– Я приїхав, як і обіцяв. Давай одружимося і поїдемо до мене, – тихо сказав він.

Наступні кілька тижнів минули як у тумані. У селі тільки й розмов було, що про мого нареченого. Хтось говорив, що мені пощастило, хтось заздрив, що їду так далеко, але мені було абсолютно байдуже до чужих розмов. Ми розписалися спочатку в нашому РАЦСі, скромно посиділи з батьком та Оксаною за столом, а потім поїхали до нього на батьківщину, де влаштували ще одну вечерю для його родини.

Минуло майже тридцять років, які пролетіли непомітно за щоденними турботами. Ми виростили двох дітей, син уже створив власну родину і в нас народилася онука, яку назвали красивим місцевим ім’ям Агне.

Три роки тому не стало батька. Я не змогла приїхати на похорон через роботу, і ось тільки зараз ми з Леонасом вибралися в моє рідне село. У хаті досі живе Оксана. Вона дуже постаріла, ходить повільно, спираючись на палицю, і колишнього запалу в ній уже не залишилося.

Коли ми зайшли у двір, Оксана навіть зраділа. Вона метушилася на кухні, приготувала обід, наварила борщу, накрила стіл на веранді. Під час обіду вона довго скаржилася на те, що ноги майже не ходять, що сусіди рідко заходять, і що єдина її розвага тепер – це вийти на лавку біля паркану і подивитися на дорогу.

Після обіду я залишила Леонаса розмовляти з Оксаною на веранді, а сама пішла через город сюди, до старої дерев’яної церкви, де колись ховалася від усього світу.

Леонас тихо підходить ззаду і кладе руку мені на плече. Я повертаюся до нього, він посміхається своєю спокійною, доброю посмішкою. Вітер ледь колише траву біля наших ніг, сонце стоїть високо над головою, і хмари повільно пливуть у той самий бік, куди вони пливли тридцять років тому.