Поїзд запізнився майже на годину, і коли я нарешті зійшла на перон, сонце вже хилилося до дахів низьких цегляних будівель. Це містечко мало змінилося за роки моєї відсутності. Ті ж самі вибоїни на асфальті біля вокзалу, ті ж посірілі від пилу автобуси, що чекали на пасажирів до навколишніх сіл.

Я поправила лямку сумки й рушила в бік центру. Приїхала сюди лише на один день, щоб завезти документи та старі ескізи Ірині — художниці, яка колись, ще в студентські роки, вчила мене малювати. Це була просто ділова й трохи ностальгічна поїздка, спосіб на кілька годин утекти від домашньої рутини, де мої дорослі сини вже майже не потребували турботи, а чоловік щовихідних зникав із друзями на риболовлі чи полюванні.

Я йшла тихою вулицею, де вздовж парканів густо росли дерева. Під моїми ногами хрустіли сухі гілки та опалі пелюстки.

На розі, біля старої будівлі з облупленою фарбою, я помітила вивіску маленької кав’ярня. Вікна закладу були затягнуті густою павутиною, яку господар, схоже, не змивав роками, а дерев’яний навіс над входом перекісився від часу. Я зупинилася, розглядаючи вицвілі фіранки, і раптом двері скрипнули.

Із кав’ярні вийшов чоловік. Він був у сорочці, злегка засмаглий, із сивиною на скронях, але я впізнала його миттєво. Це був Андрій. Той самий хлопчина з лісової галявини, якого я не бачила стільки років після його раптового виїзду за кордон.

— Ліля? — Андрій зупинився на порозі, тримаючи руку на клямці. Його сині очі широко розплющилися від подиву. — Не чекав тебе тут побачити. Ти якими вітром в наших краях?

— Привіт, Андрію, — я відчула, як серце важко застукало в грудях, але постаралася відповісти якомога спокійнішим, буденним тоном. — У справах. А ти як тут? Мені казали, ти поїхав дуже далеко.

— Та ось, тільки вчора повернувся, — він зробей крок назустріч. — Справи владнав, вирішив проїхатися старими місцями. Зайшов сюди, думав, може, кави вип’ю, але тут якось зовсім пусто. Зайдемо всередину чи просто по стометрівці пройдемося?

— Давай зайдемо, — тихо сказала я. — Ноги втомилися з дороги.

Ми проштовхнули важкі двері й опинилися в напівтемному залі. Окрім нас, у закладі не було жодного відвідувача.

— Тут нічого не змінилося, — зауважив Андрій, підсуваючи мені стілець. — Ті ж самі стільці, той самий господар. Що будеш замовляти? Тут, мабуть, тільки еспресо та чай у пакетиках.

— Мені просто кави, — відповіла я, сідаючи на край стільця і кладучи сумку на коліна. — Чорної, без цукру.

Андрій підійшов до прилавка, перекинувся кількома словами з господарем, розплатився і повернувся з двома маленькими філіжанками та невеликою тарілкою, де лежало кілька шматочків сухого бісквіта. Він сів навпроти, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Ну, розповідай, як життя? — запитав він, беручи пальцями гарячу чашку. — Як хлопці? Вже, мабуть, школу закінчують?

— Старший уже на другому курсі, молодший цього року вступає, — я взяла ложечку, почала повільно помішувати каву, хоча цукру там не було. — Постійно зайняті, у них свої плани, свої друзі. Дома майже не бувають.

— А чоловік? Все так само рибалить? — в його голосі не було сарказму, лише проста цікавість людини, яка колись знала всі деталі мого родинного укладу.

— Так, щосуботи з хлопцями на озера їздить. Іноді на кілька днів їде, якщо сезон відкривається. У нього своя компанія, свої інтереси. Я вже звикла. Сама собі господарка на вихідних. А ти як? Знайшов когось там, за кордоном?

Андрій подивився у вікно, де повз кав’ярню проходили рідкісні перехожі. На його обличчі з’явилася втомлена посмішка.

— Ні, Лілю. Не знайшов. Працював багато, спочатку на будівництві, потім фірму свою невелику відкрив із ремонту. Крутився як білка в колесі, щоб житло купити, щоб на ноги стати. А особисте… якось не склалося. Були жінки, звісно, але все не те. Не було того, ради чого хотілося б з роботи додому бігти.

Я відчула, як до горла підкотився важкий клубок. Згадала нашу останню розмову в дощовий вечір, коли чітко і безкомпромісно сказала йому «ні». Згадала свій страх перед сусідами, перед родичами, перед чоловіком, який тоді хоч і не був ідеальним, але забезпечував мене. Думка про те, що скажуть люди в нашому маленькому колі, виявилася сильнішою за все те, що я відчувала до цього синьоокого хлопця.

— Ти ображаєшся на мене? — тихо запитала я, дивлячись на свої пальці, що охопили теплу порцеляну.

— Раніше ображався, — чесно відповів Андрій. — Перші роки три там, на чужині, взагалі вити хотілося. Думав, ну чому так? Чому, коли все так очевидно, треба обирати обов’язок, а не те, що насправді хочеш? А зараз подорослішав, мабуть. Розумію, що в тебе діти були малі, сім’я. Куди б ти пішла зі мною? У нікуди? Я ж тоді нічого не мав, крім планів на майбутнє.

— Справа була не в грошах, Андрію, — я підняла на нього очі. — Ти ж знаєш. Я просто злякалася.

— Та що вже тепер згадувати. Що було, те пройшло. Давай краще каву пити, а то вихолоне зовсім.

Ми вийшли з кав’ярні, коли сонце майже сховалося за горизонтом, залишивши на небі лише блідо-рожеву смугу. Вулиці остаточно спорожніли. Ми з Андрієм йшли поруч, тримаючи дистанцію в кілька сантиметрів, але обоє гостро відчували присутність один одного.

— Куди тепер? — запитав Андрій, зупиняючись на роздоріжжі.

— Я можу просто пройтися. Мені подобається ця частина міста, тут будинки такі старі, з дерев’яними віконницями.

— Давай пройдемося до річки, — запропонував він. — Там колись місток був, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — відповіла я. — Тільки місток той, мабуть, уже розібрали або він сам розвалився. Сто років пройшло.

Обоє ми рушили вузьким провулком.

— Знаєш, — почав Андрій після тривалої мовчанки, — я коли приїхав туди, перші місяці взагалі телефон у руки не брав. Видалив усі сторінки, поміняв номер. Думав, якщо почую твій голос, то кину все і повернуся першим же рейсом.

— А я шукала тебе, — тихо зізналася я. — Шукала через знайомих. Але ти нікому не залишив контактів. Думала, переболить і забудеться. А воно не переболіло, Андрію. Просто сховалось кудись глибоко під щоденними турботами, пранням, готуванням обідів та батьківськими обов’язками.

— І як чоловік? — Андрій зупинився біля старого кованого паркану, за яким виднівся занедбаний сад. — Він хоч колись здогадувався?

— Ні, — я теж зупинилася, повернувшись до нього. — Він людина проста. Якщо в хаті прибрано, обід на столі, а діти доглянуті — значить, усе добре. Його не цікавить, про що я думаю, коли сиджу на балконі чи чому годинами дивлюся в одну точку. Він вважає, що це просто втома від роботи. Він непоганий чоловік, Андрію. Але ми живимо як сусіди вже років десять. Кожен у своєму світі.

— Це страшно, — Андрій похитав головою. — Жити з людиною і бути абсолютно самотньою. Я цього найбільше боявся. Тому й не одружився ні з ким. Не хотів, щоб якась жінка почувалася поруч зі мною непотрібною, поки я буду думати про іншу.

— Мабуть, ти правий, — я опустила голову. — Але в мене не було вибору. Вірніше, вибір був, але я зробила його на користь дітей. Хотіла, щоб у них була повна сім’я, щоб батько був поруч. Зараз вони виросли, у них свої дівчата, свої компанії. Вони приходять додому тільки переночувати. І я розумію, що залишилася сама в тій великій квартирі.

Ми продовжили рух і невдовзі вийшли до річки. Місток, про який згадував Андрій, виявився цілим, хоча дерев’яний настил на ньому давно замінили на металеві листи, які глухо гуділи від кожного кроку.

Андрій підійшов до перил, поклав на них долоні. Я стала поруч. На мить моя рука торкнулася його рукава, і обоє ми здригнулися від цього випадкового дотику. Це було так схоже на те, що сталося в кав’ярні півгодини тому, і водночас зовсім інакше. Тоді це було несподіванкою, а зараз — ніби продовженням старої, недописаної сторінки.

— Ти пам’ятаєш той букет ромашок? — раптом запитав Андрій, не повертаючи голови. — Я тоді весь луг обійшов, щоб знайти найбільші. Приніс тобі, а ти сміялася.

— Пам’ятаю, — на моєму обличчі з’явилася м’яка посмішка. — Вони потім у мене в кімнаті ще тиждень стояли, поки пелюстки не обсипалися. Я ті пелюстки в книжку сховала, між сторінками. Вони й зараз там лежать, у старому томику віршів. Чоловік кілька разів переставляв ту книжку, але ніколи всередину не заглядав.

— Приємно, що ти зберегла, — Андрій повернувся до мене, його обличчя в сутінках здавалося суворим, але очі світилися тим самим колишнім теплом. — А я твою фотографію, ту, що на галявині зробив, у паспорті носив. Поки паспорт не поміняв через закінчення терміну дії. Тепер вона вдома, в шухляді з документами лежить. Щоразу, як податкові звіти перевіряю, натикаюся на неї.

— Навіщо ти це робиш? — тихо запитала я. — Тільки душу собі ятриш.

— А щоб не забувати, що я живий, — просто відповів він. — Там, за кордоном, робота забирає все. Ти стаєш машиною для заробляння грошей. Прокинувся, кава, об’єкт, креслення, розмови з робітниками, вечеря в напівпорожній квартирі, сон. І так по колу, з дня в день, з року в рік. Тільки та фотографія і нагадувала, що колись у мене було серце, яке вміло так сильно стукати від одного твого погляду.

Я відчула, як сльози підступають до очей. Швидко моргнула, щоб він не помітив моєї слабкості, і відвернулася до води.

Час спливав швидко, і сутінки ставали все густішими. Ми залишили місток і пішли на потрібну мені вулицю.

— Ну от і все, — сказав Андрій, дивлячись на ліхтарі, що блищали в темряві.

— Так, — я міцніше стиснула ручки своєї сумки. — Швидко час пролетів. Наче тільки зайшла в ту кав’ярню, а вже розставатися треба. Дякую, що пройшовся зі мною. Мені справді було приємно поговорити. По-людськи так, спокійно.

— І тобі дякую, — він повернувся до мене, і його сині очі опинилися зовсім близько. — Знаєш, я весь цей час думав, що якщо зустріну тебе, то скажу щось таке… важливе. А зараз бачу, що всі слова зайві. Ти живеш своїм життям, я своїм.

Головне — що ми обоє живі-здорові, діти в тебе хороші. А те, що колись не склалося… Ну, значить, так мало бути. Не всім же разом жити, комусь треба і просто пам’ятати.

— Ти не сердься на мене за те «ні», — я відчула, як сльоза все-таки покотилася по щоці. Швидко витерла її тильною стороною долоні. — Я тоді не могла інакше. Правда.

— Я знаю, — Андрій зробив крок вперед і вперше за весь вечір обняв мене. Це були прості, майже дружні обійми, але його руки тримали мене міцно й надійно. Я притулилася обличчям до його жорсткої сорочки, почувши, як рівно й важко б’ється його серце. — Все нормально, Лілю. Я не серджуся. Ніколи не сердився, тільки сумував дуже. Напиши мені якось, якщо час буде.

— Добре, — пообіцяла я. — Напишу обов’язково. Бережи себе, Андрію.

— І ти, — відповів він.

Я пішла. Постать Андрія залишилася далеко позаду. Але він ніколи не зникне з моїх думок і серця. Чому так буває?