Свого батька я не пам’ятаю зовсім. Вони розлучилися з моєю мамою, коли мені було два роки. Батько працював будівельником, почав випивати, і їхнє сімейне життя не склалося. Мама залишила його і їх квартиру. Знаю, що після їхнього розлучення він приїжджав до мене кілька разів, але я тоді була зовсім маленька.
Виплат ніяких він не платив, і грошей ніколи не давав, майна вони теж не ділили. З мамою мій батько також ніколи не контактував. Де він був всі ці роки, і як жив, нам не відомо.
Мене виховувала мама. Багато працювала, щоб дати мені освіту і все необхідне. Я ніколи не відчувала себе гіршою за інших. У мене було все, як і у дітей з повноцінних сімей. Необхідності в спілкуванні з батьком я теж ніколи не відчувала.
Я закінчила школу, потім університет. Влаштувалася на роботу і переїхала в сусіднє місто. Через рік я почала зустрічатися з хлопцем, через два роки ми одружилися. Ще через рік у нас з’явилася прекрасна донечка. Я повністю поринула у клопоти про мою сім’ю. Весь цей час, моя мама прожила одна. Вона більше ніколи не виходила заміж і все життя присвятила мені.
Якось, коли мама приїхала до мене в гості, ми пішли з нею і донькою на прогулянку. На вулиці до нас підійшла незнайома мені жінка і почала розмовляти з мамою. Тоді, я не звернула уваги на неї і не слухала їх розмови. Я відійшла з донькою в бік. Коли моя мама підійшла до мене, вона розповіла, що ця жінка – сестра мого батька. Тобто, моя тітка. Дуже показово, що інтересу до мене і до моєї дитини вона не проявила. Як виявилося, жінка дізналася мою маму і вирішила повідомити їй, що мій батько став безхатьком. Він продав квартиру, в якій жив з мамою, і в якій я побачила світ. Всі гроші він витратив на чаркування і залишився на вулиці.
Якщо чесно, в той момент я не відчувала жодних почуттів. Абсолютно ніяких. Мені було байдуже. Не знаю, можливо це неправильно, і я повинна була пошкодувати його, але співчуття в мені не було. За все моє життя, ця людина не цікавився мною. Не цікавився тим, як ми живемо і на що. Він знав нашу адресу, адже весь цей час моя мама жила в батьківському домі, проте, ніколи не виявляв бажання бачити мене або спілкуватися. У мене не було підстав шкодувати цю людину. Я вважаю, що у всьому, що сталося з моїм батьком, винен тільки він сам.
Те, як склалася його доля, не викликає у мене почуття жалю. Адже він сам відмовився від своєї сім’ї і дитини, це був його добровільний вибір. Те, як він живе зараз, це наслідок його ж вчинків. І звинувачувати в цьому нікого. Може це і бездушно, але мені здається, що кожен повинен відповідати за свої вчинки. І це його розплата. Доля досить справедлива штука, і, врешті-решт, змушує кожного відповідати перед нею по заслугах. Шкода, що залишаючи своїх дітей, люди часто не замислюються про те, що можуть зустріти свою старість в повній самоті.
Тільки в останні дні я почала замислюватися про те, який приклад я подаю своїй доньці. Можливо мені потрібно знайти свого батька і спробувати допомогти йому? Чи вчинити так само як він зі мною: просто забути?
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
