Нам з Ігорем було всього по дев’ятнадцять років, а ми з першого курсу вже були закохані. На третьому році навчання зрозуміли, що одне без одного себе не уявляємо, тож вирішили разом жити у сімейній кімнаті гуртожитку. На четвертому курсі я неочікувано відчула себе майбутньою мамою, та Ігор сказав, що не готовий ще стати батьком.
А я хіба була готова? Зростала в дитячому будинку, до самостійного дорослого життя була непристосована, але нізащо б не вдалася до кроку, на який мене підмовляв Ігор. А тут ще й сюрприз: в консультації потішили, що в мене під серцем двійня. Що я робитиму з немовлятами в тісній кімнаті гуртожитку, навіть не уявляла. Тому Ігореві про близнят не сказала, щоб наперед його не засмучувати.
Коли наші діти на тиждень швидше попросилися на світ, ми якраз готувалися до заліку. Сказала Ігореві викликати «Швидку» або таксі, та він повів мене на маршрутку, мовляв, всього кілька зупинок, а в нас обмаль грошей і нема рахунку на телефоні, ніби не знав, що екстрені служби – безплатні. Але навіть злитися на нього не було сили, бо попереду чекав мене ще один сюрприз.
Оформивши мою історію, спеціаліст вручив мені довжелезний список усього необхідного для матері та немовлят. Я не могла навіть уявити, де Ігор візьме такі гроші, адже до стипендії було ще далеко.
Виручила його старша сестра Ірина, і він вчасно купив усе необхідне. А я щасливо й легко привела на світ сина й доньку.
– Вітаю молодого татка, – сказала медсестра, – можете потримати на руках донечку.
– Ти ж казала після обстеження, що буде хлопчик, – здивовано глянув на мене Ігор.
– В нас двійня, Ігорю, – я чомусь почувалася винною перед чоловіком, – вибач.
– Ось і ваш синочок, – принесла медсестра рухливий згорточок, але Ігор пішов ображений, що я зразу не сказала про двійню.
Батьки Ігоря ще до нашого одруження заявили синові, щоб на їхню допомогу він не розраховував, якщо вирішив так швидко створити сім’ю. Але на виписку свекруха з донькою приїхали. Теплих стосунків у нас не було ніколи, а тут стали упадати біля мене, немов коло принцеси. Та я навіть уявити не могла, на що вони здатні.
Свекри були заможними людьми. Ігор до третього курсу жив на квартирі, а в гуртожитку поселився після нашого одруження, так як батьки відмовилися оплачувати йому житло. Своєю старшою донькою Ігореві батьки були дуже задоволені: живе з чоловіком у заміському будинку, зять багато заробляє, щороку сім’я відпочиває на найкращих курортах світу. Все в них є, окрім пташиного молока. А ось внуками батьків не потішили.
Свекруха приїхала допомогти мені з близнятами. Не стільки було тої допомоги, скільки прикрощів від розмови з нею.
– Олю, а кого ти більше любиш: Вітька чи Вікусю? – запитала вона.
– Жартуєте, Олено Степанівно.
– Та ні. Вам із Ігорем не справитися з двома, обом ще довчитися треба. Іра з Денисом могли б когось усиновити і забезпечити дитині прекрасне життя.
– Не смійте мені навіть пропонувати таке! – поставила я крапку в розмові.
Коли Ігор прийшов після пар додому, як переказала йому розмову з мамою. Та від його реакції я отетеріла.
– А це ідея! Залишимо собі Вітьку, а Віку віддамо Ірині й Денису. Дівчинка житиме в них у розкоші.
Очевидно, мій чоловік ще не став дорослим, мислив, як підліток, дратувався, що через дитячий плач не висипався, а я задумалася, що мені далі робити з цими трьома дітьми – двома немовлятами та двадцятирічним юнаком? Захотілося просто по-тихому піти від Ігоря, з цього гуртожитку, де комендантка щодня натякає, що тут ще можна жити подружній парі, але з дітьми – зась.
Наступний день, від якого я не чекала нічого доброго, приніс кардинальні зміни в моє життя, довів, що світ не без добрих людей. Гуляючи з дітьми в скверику, я присіла на лавку біля лагідної з вигляду бабусі. Ми розговорилися, і я чомусь вилила її всю гіркоту моєї душі.
– А знаєш що, дитино, ходи до мене жити. Я виділю тобі з діточками окрему кімнату. Мені не потрібно ніякої плати. Просто скучно одній. Діти й онуки допомагають, але вони далеко. Ти б у магазин чи аптеку, замість мене, ходила, в квартирі прибрала б, а я за малятами приглянула б. Бо ноги вже не слухаються.
Я радо погодилася. Ігореві залишила в кімнаті записку, але адреси не вказала, та ввечері все-таки зателефонувала і сказала:
– Коли будеш готовий стати справжнім батьком, моя господиня буде рада тебе прийняти. А твою сестру Ірину я хотіла б радше хресною мамою бачити, а не усиновителькою нашої донечки.
Мені не вірилося, що Ігор так швидко дозріє до люблячого чоловіка і відповідального тата. Але це сталося! Він знайшов тимчасовий заробіток, щоб хоча комунальні оплачувати нашій любій бабусі.
Ірина стала хресною мамою Вікторії та прекрасною тіткою для наших дітей. Зі свекрами ми ще на шляху до порозуміння.
