fbpx
Історії з життя
Бiду принесли у звичайнім білім конверті разом з весільними вітаннями. Світлана спершу не звернула уваги на раптову блідість Олексія, котрий, побачивши почерк на конверті, хотів, було, непомітно заховати його від тамади

Весна довго не поспішала сюди. Все якось неохоче то промінь сонячний крізь хмари пропустить, то мовби аж через силу війне упівподиху теплим вітром; а то забуде про свою пору та й дрімає собі десь на півднях. Проте птахів цим не обдурити – вже ген-ген якоїсь темної ночі чули городяни над поснулим містом голосне повернення диких гусей, чи то, може, й качок, а бузько вже давно став, підібгавши одну лапу, на неприбраному і розворушеному зимовими вітрами гнізді. А якось в одну ніч враз зацвів абрикос, ставши первоцвітом серед усього саду. Ось і згадалося…

Тоді теж цвіли садки. Рясно-рясно. І сукню білу весільну, як у пісні співається, вона собі вибрала-видивилася найкращу на все село. І мріяли, вдивляючись у вічі одне одному, двоє закоханих про щасливий той день, коли їх поєднають Закон і Небеса. Якось, гуляючи у міському парку, вони почули, як співала Анна Герман.

Знаєш, а ця весна теж така, як у пісні, – весна, кохання, яка настає у житті лиш раз, як у нас, – довірливо прошепотіла вона своєму обранцю.

На жаль, пісня та дійсно пророчою стала для них, і важко врізалася в їх щастя саме у день весілля. Бiду принесли у звичайнім білім конверті разом з весільними вітаннями. Світлана спершу не звернула уваги на раптову блідість Олексія, котрий, побачивши почерк на конверті, хотів, було, непомітно заховати його від тамади.

– А ось і ще одне вітання! – бадьорим голосом сповістив той на всеньке весільне шатро. – Нумо, наречений, сюди його! – і прудко вихопив листа із рук отетерілого Олексія.

«Дорогий, але не мій уже, Олексію! Я щиро рада твоєму щастю, – читав тамада. – Твоя обраниця – гідна твоєї любові й поваги людина, прекрасною дружиною тобі буде. Жаль лише, що та щасливиця – не я, хоча ще рік тому це мало б бути саме так… – голос тамади ставав дедалі розгубленішим, а тиша у шатрі – ще більш напруженішою. – Та я не тримаю на тебе зла, бо й понині кохаю тебе. Саме тому зичу щастя і тобі, і тій, котра перейшла мені дорогу…»

Світлана сиділа, не маючи сил підвести очі на того, хто кілька годин тому став її чоловіком перед законом. Думки роїлися у голові вже не бджолами, а шершнями, і важко було зосередитися хоча б на якійсь одній. Відчувала, що сила, яка наростає з її образи, може наробити непоправного. Не дуже й боролася з тим. У цілковитій тиші – здавалося, ніхто й не дихав – зняла з себе віночок, обручку, велюн. Зібгала його, аж не слухалися руки, і в безпам’ятстві подалася з шатра.

– Отямся, доню! – прошепотіла свекруха при виході, а той шепіт криком голосним почувся гостям. Мов сомнамбула, тицьнула в руки жінці білосніжний жмуток з обручкою, а тоді, мов вітром підхоплена, кинулася бігти. Минула ворота, завернула на стежку межи городами і помчала до річки. До дерева завітного: бачили дівчину й раніше біля розгалуженої натроє верби, що, нахилена до води, закривала її гіллям від сторонніх очей. І вже аж там, обхопивши руками старе дерево, припала до шкарубкої кори і заридала. Шум води перекривав її сум, річка вдячно приймала на свої плечі солоні краплі дівочої печалі…

За двадцять з лишком літ не стало верби, не раз відцвіли садки, а про ту історію встигли в селі забути. Не забулася вона тільки Світлані, яка щовесни, коли цвіли садки, приходила у парк і один-єдиний раз на рік прогулювалася своїм улюбленим маршрутом. Так, як колись із Олексієм…

Цього року садки зацвіли запізно, та Світлана терпляче дочекалася своєї «білої пори» і вирвала часинку з вихідного, аби гайнути до парку. І відразу пошкодувала про те, бо там, де колись зустрічалися вони з Олексієм, зараз гриміла якась сучасна молодіжна розвага. Жінка зітхнула й хотіла вже йти геть, коли почула зі сцени:

– Конкурс на кращу пісню про кохання!

«Дивно, – подумала, – хіба ще здатні молоді кохати так, як ми?»

Дурманом наче віяло,

Коли цвіли сади… –

Почула раптом юний голос, що розворушив пам’ять. Стало не по собі: у виконавиці впізнала риси колись такого рідного обличчя! А Олексієва донька продовжувала:

Один в житті лиш тільки раз

Цвітуть сади в душі у нас…

А навкруги буяла весна, і цвіла так біло-біло, ніби розправився над усім світом зіжмаканий колись давно весільний велюн.

Автор – ЛЕСЯ ГУДЗЬ.