fbpx
Історії з життя
Більшість авто не зупинялася, а якщо хтось і пригальмовував, то з’ясовувалося, що Наталі з ними не по дорозі. Стомившись стояти «з одним розпростертим крилом», як сама й зіронізувала, присіла на лавці і з тривогою спостерігала, як на містечко опускається вечір. Тож спочатку навіть не звернула уваги на великий чорний автомобіль, що безшумно підкотився й зупинився. — Дівчино, вам куди? Наталя здригнулася від несподіванки

У селі, де мешкала Наталя, зупинка маршрутки стала останнім часом найпопулярнішим місцем. Власне, сама маршрутка не дуже й має до цього прямий стосунок. Вона як курсувала двічі на день, зранку та надвечір, до райцентру, так і курсує. А ось місце для зупинки обрали на узвишші. І сюди, як паломники до святині, щодня тягнуться справжнісінькі вервечки людей.

Таємниця такої популярності аж надто проста — саме в цій точці найкращий доступ до мобільного зв’язку. Отож мале й старе з мобільними телефонами в руках штурмують косогір перед зупинкою, аби поспілкуватися з рідними, коханими, додзвонитися кудись у справах.

Для місцевої молоді ця зупинка такий собі центр «світського життя» — себе показати, людей побачити. Наталя також довгенько чепуриться перед тим, як прийти на косогір. Телефонує подругам із райцентру, обмінюється з місцевими коліжанками новинами. Але і вдосталь наговорившись, дівчина додому не поспішає. Є в неї секрет, про який знає тільки вона, Наталя, і Він — так називає молодого чоловіка, імені якого дізнатися не встигла.

Місяць тому вона, вчитель початкової школи, поверталася з табору, де працювала вихователем. До райцентру дісталася пізно, майже надвечір, і зрозуміла: додому доведеться добиратися «на перекладних», іншого транспорту вже не було. «Голосувала» довго. Більшість авто не зупинялася, а якщо хтось і пригальмовував, то з’ясовувалося, що Наталі з ними не по дорозі. Стомившись стояти «з одним розпростертим крилом», як сама й зіронізувала, присіла на лавці і з тривогою спостерігала, як на містечко опускається вечір. Тож спочатку навіть не звернула уваги на великий чорний автомобіль, що безшумно підкотився й зупинився.

— Дівчино, вам куди?

Наталя здригнулася від несподіванки:

— Ви це мені?

— Так.

— У Бугаївку…

— То сідайте…

Вона нерішуче підвелась і затрималась на хвильку: а чи сідати в машину?

А він, помітивши її вагання, заспокійливо мовив:

— Сідайте, не бійтеся. Доїдемо швидко і з комфортом. Давайте ваші сумки.

Водійські дверцята відчинилися, й з авто пружно вийшов високий юнак, забрав усі Наталчині сумки та пакети й акуратно склав у багажник.

— Дякую… — розгубилася дівчина.

Та вже хвилин через п’ять від її розгубленості не лишилося й сліду. Дотепний хлопець сипав жартами, розпитував, звідки їде, де живе, ким працює. Розповів, що сам їде у відрядження в сусідню область, якраз повз їхнє село.

— Значить, мені пощастило, — сказала Наталка. — Бо всім, хто їхав повз, було не по дорозі.

— Можливо, це мені пощастило, — відповів водій. — Пощастило, що зустрів таку гарну дівчину. І буду вам дуже вдячний за номер вашого мобільного.

Після хвилини вагання Наталка продиктувала кілька цифр, якими взагалі не дуже квапилася ділитися зі сторонніми. Записав номер у свій мобільник.

— А ваше ім’я, будь ласка?

— Наталя. Але… село наше лежить у низині, зв’язок є тільки на пагорбах. На них треба спеціально виходити, щоб зателефонувати, тому навряд ви до мене додзвонитесь, — пояснила.

— Ну що ж, давайте домовимось, о якій годині вам зручніше приймати мій дзвінок. Коли ви виходите на пагорб, щоб комусь зателефонувати?

— Під вечір, десь о сімнадцятій…

— Домовилися. В цей час я вам і телефонуватиму.

Юнак підвіз Наталю до самого дому, весело попрощався і, різко розвернувши авто, помчав на трасу.

Відтоді у дівчини і з’явилася своя маленька таємниця. Вона почала з нетерпінням чекати на дзвінок юнака, ім’я якого так і не встигла уточнити, зате голос його впізнала б серед сотень. Вдома говорила, що йде дзвонити то подругам у райцентр, то у відділ освіти, то хоче переговорити зі своїм мобільним оператором про якісь (вигадані) проблеми. Якось мимохіть подумала, що хлопець міг би і свій номер їй залишити, адже так було б зручніше — зателефонувала б і не чекала дарма. Тому що за місяць, який минув від їхньої зустрічі, він… так і не зателефонував. Наталя розуміє, що за цей час він міг підвозити не одну дівчину. Може, про неї вже й забув. Але продовжує виходити на пагорб — щовечора, саме о сімнадцятій…

За матеріалами – Вербиченька.

Автор – Таїсія ЦЕГЕЛЬНА, м. Васильків Київської області.

Фото – ілюстративне (pixabay).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!