fbpx
Історії з життя
Блідий, мов стіна, Роман зайшов до вітальні. Обвів очима притихлих присутніх. Поволі підійшов до крісла і важко сів. Обхопивши голову руками почав розхитуватись зі сторони у сторону. «Можете розходитись, – мовив трохи згодом, – весілля не буде. Покинула вона мене, – і вже крізь сльози, – через собаку. Покинула мене через оте декоративне собача!»

Блідий, мов стіна, Роман зайшов до вітальні. Обвів очима притихлих присутніх. Поволі підійшов до крісла і важко сів. Обхопивши голову руками почав розхитуватись зі сторони у сторону.

— Можете розходитись, – мовив трохи згодом, – весілля не буде. Покинула вона мене, – і вже крізь сльози, – через собаку. Покинула мене через оте декоративне собача!

Родичі здивовано переглянулись. Весільний староста, кум Петро, щось там почав доводити і збирати охочих, аби йти до нареченої і умовляти. Але сам Роман мовчав. Тітка Галя, Романова мама, ухопила ключі із тумби і сівши в авто полетіла до майбутніх сватів усе з’ясовувати.

— Де таке видано, – бурмотіла собі під ніс невдоволено, – Сукня десять тисяч, за ресторан сорок і ще казна скільки на оті прибамбаси, типу лімузина і фотографа. Так нас осоромити. Через Жучку весілля відміняти… Я вам зараз покажу Жучку, я вам…

Думки плутались і випереджаючи одна одну не давали зосередитись. А ось і двір майбутніх сватів. Здійнявши куряву різко дала по тормозам. «Аби Шурці ніхто не сказав, – встигла подумати вилітаючи з авто, – За таке кермування він мене за руль більше в житті не пустить.»

У домі і на подвір’ї було тихо так, ніби тут не до весілля готувались, а в останню путь когось мали випроваджати. У дальній кімнаті знайшла сваху. Та, ніби й не було нічого, сиділа перед дзеркалом у банному халаті. На голові рушник, а на обличчі маска для лиця. Сват ліниво перемикав канали телевізора. Галя отетеріло дивилась на них обох. Усю рішучість мов рукою зняло. Вона, з новою зачіскою, макіяжем і у платті, а свати, які повинні уже й нареченого чекати біля ошатної нареченої, у банному халаті.

— Чого? Де? Як? – не в силах сформулювати свою думку лепетала жінка, – Там гості. Брат з Німеччини приїхав. Що за ігри…

Сват важко підвівся з ліжка. Порухом руки спинив дружину, яка мала щось там сказати:

— Наша Настя не піде за вашого Романа. Рішення остаточне. Не потрібні нам такі родичі. Крапка. А тепер на вихід, Галю, на вихід.

— Чи ви свате бува не занедужали? Що говорите? З якого дива? Це Анастасія з самого ранку таке вигадала, а ви доросла і інтелігентна людина її ще й підтримуєте? А Жучка моя до чого? Нащо ж пса приплели?

У свата обличчя почало наливатись багрянцем. Посунув на Галю і таки було б щось, аби сваха не скочила між ними:

— Та ви ж не люди, Галю. Хіба ж я не пам’ятаю, як ви над тією собакою тряслись? Де вона зараз? А? Де я тебе питаю? Якщо у вас вистачило совісті так із твариною вчинити, то чого від вас чекати у майбутньому. Ви беззахисне створіння покинули. Не треба моїй донці такого чоловіка. Не чекає її з ним нічого хорошого. А якщо вона, борони Боже, не здорова стане. Ти її теж… Як Жучку свою?

Галина ще щось там намагалась довести, але її ніхто не слухав. Забувши про авто, до дому пішла пішки. Перед очима була її маленька Жучка. Смішна собака, яку років десять тому на день народження їй подарував чоловік. Діти вже дорослі були, навчались, Шурко по заробітках, а вона все сама та сама. От і привіз їй чоловік оте ручне диво. Чихуахуа.

Як же вона нею тішилась. Скрізь її з собою носила. А воно, хоч і мале, а яке ж розумне: їла лиш з Галининої тарілки, спала поруч на подушечці і обов’язково повинна була бути вкритою. А коли Галі зле було, так вискочивши на дорогу гавкала так, доки випадковий перехожий не зайшов у дім і не викликав швидку. Ну так вони собі й були удвох, аж поки рік тому донька заміж не вийшла. До мами переїхала, а там і онучок знайшовся.

Але не здоровий хлопчик був, чомусь. Все кахи та кахи. Де тільки не були на перевірках з ним. Аж поки не показало місяць тому, що онуку не можна бути у одному домі з домашніми тваринами. Ніякої шерсті і пір’я. От і виселили з хати ту ручну собаку. Зробили будку і туди її. Ну а як? Дитина ж в пріорітеті. Якщо чесно, то Галі і не до собаки вже було. Чоловік свиням давав то й їй щось відсипав. Інколи прибігала скиміла під дверима, то тоді Галя її у будку відносила, аби дитину не будила.

А потім до весілля стали готуватись. Шурка вчора чи позавчора казав щось про те, що собака та уже три дні не їсть, але Галя відмахнулась:

— І так турбот повно. Вона уже старенька. Як буде так і буде. Нікуди її вести не будемо і так усьому світові гроші винні.

Ішла Галя і ніяк утямити не могла, чому ж сват до собак їхню родину приплів? До чого тут ставлення до тварини і весілля? Де одне, де інше?

— Загуляла Настя, напевне, – вирішила Галина, – А оту собачку вигадала як виправдання. Добре що Ромко мій не встиг її за жінку узяти.

А Анастасія у цей час сиділа поруч із маленькою чихуахуа. Та відходила після помічної процедури. Погладжувала її і повторювала крізь сльози:

— Нічого, нічого, маленька моя. Все мине. Ти ще житимеш, я допоможу. Я тебе не покину, моя хороша. Чуєш? Я тебе не покину.

Так і не зрозумів нічого Роман і Галя не зрозуміла. А от батьки і всі ті, хто побачив те собача, коли Анастасія його з будки витягла і додому принесла, її підтримали повністю.

Автор Анна К.

Передрук без письмової згоди редакції – заборонено.

Головне фото – pexels.

You cannot copy content of this page