Після семи років здавалось би щасливого шлюбу з Василем я раптом опинилася в ситуації, коли він вирішив, що він головний у домі, а я маю йому дякувати за кожну копійку з його зарплати.
Чесно? Я терпіла, сподівалася, що це минеться, але врешті-решт моя терплячість урвалася, і я оголосила, що ми тепер просто сусіди по квартирі – кожен сам за себе, від їжі до прання, а за оренду платимо 50/50, тобто по 5000 грн. Вирішила показати чоловіку що таке, коли і справді дружина нічого не робить, як він ото мені каже.
Сім років тому ми з Василем познайомилися в університеті. Я вчилася на економіста, а він – на архітектора. Жили в одному гуртожитку, я на другому поверсі, він – на третьому.
Василь завжди привозив із дому цілі пакети смаколиків: мама пекла йому пиріжки, вареники, а ще давала баночки з домашньою тушкованкою. Ми з подругами жартували, що з Василем можна пережити будь-яку кризу – у нього завжди була їжа.
– Богданко, бери пиріжок, із картоплею, мамин фірмовий! – сміявся він, простягаючи мені тарілку.
– Та ти що, я ж на фітнесі, – відповідала я, але брала, бо пахли вони так, що встояти було неможливо.
Так і закрутилося. Ми гуляли вечорами, пили каву в студентській їдальні, а після випуску Василь запропонував одружитися. Я була на сьомому небі.
Він повіз мене знайомитися зі своєю мамою, Марією Степанівною. Вона мені одразу сподобалася – енергійна, весела, завжди з ідеальною зачіскою і в стильному одязі. Вона виховала Василя сама, бо його тато рано пішов із життя.
Їй було лише 40, але вона виглядала молодшою, і я подумала, що з такою свекрухою мені пощастило.
– Богданко, ти ж доглядай за моїм Василем, – сказала вона, усміхаючись. – Він у мене один, але я знаю, що ти хороша дівчина.
– Дякую, Маріє Степанівно, – відповіла я. – Обіцяю, ми будемо щасливі.
Ми зіграли весілля і переїхали до Васильового рідного міста, де він отримав роботу. Зарплата в нього була непогана – 50 000 грн на місяць, я ж заробляла 15 000 грн.
Ми зняли двокімнатну квартиру за 10 000 грн на місяць – не столиця, тож ціни були терпимі.
Життя текло спокійно. Я старалася, готувала вечері, прибирала, хоч і втомлювалася після роботи. Василь приходив додому, сідав за телевізор або приставку, і я не скаржилася – думала, так і має бути.
Марія Степанівна іноді заходила до нас, хвалила мої голубці, приносила свої фірмові пиріжки. Ми теж бували в неї – пили чай, сміялися. Дітей у нас поки не було, ми планували зачекати, поки станемо на ноги.
Але десь рік тому Василь почав змінюватися. Спочатку я не звертала уваги – ну, втомлюється на роботі, буває. Але потім він почав поводитися так, наче я йому щось винна.
Усе частіше чувся його улюблений аргумент: «Я заробляю 50 000, а ти лише 15 000. А чого борщ не наваристий? Що ти сьогодні робила цілий день, поки я гроші заробляв?». Спочатку я думала, що він жартує, але він повторював це дедалі частіше.
– Богданко, я ж усе тягну на собі, – сказав він якось увечері, сидячи на дивані з пінним. – Ти могла б хоч вечерю нормальну приготувати. У тебе була ціла година, а ти лиш пюре і котлети встигла?
– Нормальну? – перепитала я, відчуваючи, як усе всередині закипає. – Василь, я після роботи, як і ти! Я готую, прибираю, а ти навіть тарілку за собою не прибереш!
– Ну, я ж більше заробляю, – відмахнувся він. – Ти могла б і постаратися.
Я стрималася, щоб не сказати зайвого. Але в душі осад залишився. Я ж не сиджу вдома, я теж працюю, заробляю свої 15 000 грн, і їх би мені вистачало на себе, якби не спільні витрати.
Квартира, продукти, комуналка – усе ділили навпіл, але Василь чомусь вважав, що я маю бути вдячна за кожен його внесок.
З часом стало гірше. Він почав вказувати, що мені робити: «Прибери в спальні», «Купи нормальний хліб», «Чому ти досі не випрала мої сорочки?». Я терпіла, бо не хотіла непорозумінь. Думала, може, це в нього період такий, пройде. Але одного вечора він перейшов межу.
– Богданко, я хочу, щоб ти сьогодні спекла пиріг, – сказав він, сидячи за ноутбуком. – І прибери в кухні, а то безлад.
– Василь, я щойно з роботи, – відповіла я, ледве стримуючи роздратування. – Давай разом приберемо, а пиріг я завтра спечу.
– Разом? – він підняв брови. – Я заробляю 50 000, а ти хочеш, щоб я ще й прибирав? Ти що, жартуєш?
Це була остання крапля. Я відчула, як усе в мені закипіло. Я не працюю у цьому домі, я його дружина! Того ж вечора я вирішила: досить. Якщо він не поважає мене, я покажу, що можу бути незалежною.
– Василь, із завтрашнього дня ми просто сусіди, – сказала я спокійно, дивлячись йому в очі. – Живемо окремо, їмо окремо, прибираємо кожен за собою. Квартиру оплачуємо навпіл – по 5000 грн. І все, що твоє – твоє, що моє – моє.
Він засміявся, ніби я пожартувала.
– Ти серйозно? – перепитав він. – Це що, тепер я сам собі готувати буду?
– Саме так, – кивнула я. – Мене твоє ставлення дістало. Хочеш поваги? Почни поважати мене.
Він тільки фиркнув, але я бачила, що він не сприйняв це серйозно. А я була налаштована рішуче.
Наступного дня я зібрала свої речі зі спальні, перенесла їх у зал, розклала диван і застелила його. Телевизор із приставкою залишила Василеві – знала, що він би його все одно забрав.
І почалося наше нове життя. Я купувала собі йогурти, фрукти, хліб – усе, що мені подобалося. Готувати перестала, бо нащо? Їла легкі салати, пила каву вранці й насолоджувалася свободою.
За два тижні я навіть сходила на манікюр і нарешті повернулася до занять із йоги – раніше все не вистачало часу через домашні справи.
– Богданко, ти серйозно? – спитав Василь через кілька днів, коли побачив, що я їм йогурт, а він варить собі пельмені. – Ти що, тепер взагалі не готуватимеш?
– А чому я маю? – усміхнулася я. – Ти ж головний, сам усе можеш. Та й що я можу: зустріти чоловіка з пюрешкою і котлетою?
Він насупився, але нічого не сказав. Я бачила, що йому це не подобається, але мені було байдуже. Я відчула себе вільною. Раніше я сама купувала продукти, витрачала свої 15 000 грн на спільний стіл, а тепер у мене залишалися гроші на себе.
Я навіть пофарбувала волосся в новий колір і зробила нову зачіску – настрій одразу піднявся.
Одного разу я купила собі цукерки до кави. Поставила на столі в залі, думала, вранці посмакую. А наступного дня – жодної цукерки! Василь усе з’їв, навіть не спитав. Я була прикро вражена.
– Василь, ти серйозно? – спитала я, показуючи порожню коробку. – Це мої цукерки були!
– Ну, я думав, спільне, – буркнув він, не відриваючись від телефону.
– Спільне? – перепитала я. – Ми ж домовилися – кожен сам за себе. Більше не чіпай мої речі.
Після цього я перестала купувати солодке. Не тому, що шкода, а тому, що не хочу, щоб він брав моє. Нехай сам собі купує.
Василь приходив із роботи похмурий. Варив собі пельмені, смажив яєчню або просто їв бутерброди. Я старалася не заходити на кухню, коли він там.
Закривала двері в зал, щоб не бачити його. Чи ображався він? Мабуть. Але мені було байдуже. Я помітила, що він перестав прати речі – чисті шкарпетки закінчилися, постіль він не міняв тижнями. Раніше я все це робила, а тепер – нехай сам розбирається.
– Богданко, де ти той смачний хліб купувала? – спитав він якось, коли я пила чай у залі.
– Не пам’ятаю, – відмахнулася я. Не розповідати же йому, що ми два роки печемо хліб у хлібопічці, яку я купила.
Він зітхнув і пішов на кухню. Я помітила, що він схуд, ходить на роботу без обідів. Шкода? Ні. Сам винен. Він не намагався поговорити, вибачитися чи змінитися. Гордість у нього, мабуть, не дозволяє. Ну й нехай.
Одного вечора я сиділа в залі, гортала телефон і думала, як усе змінилося. Раніше я поспішала додому, готувала вечерю, чекала Василя, щоб разом посидіти.
А тепер я вільна. Ходжу на йогу, роблю манікюр, гуляю з подругами. Мої 15 000 грн тепер тільки мої, і я можу витрачати їх на себе. Я навіть записалася на курси англійської – давно мріяла, але не вистачало часу.
Якось я зустріла Марію Степанівну, Васильову маму. Вона запросила мене на чай.
– Богданко, що у вас із Василем коїться? – спитала вона, наливаючи чай. – Він якийсь сам не свій, нічого не розповідає.
Я зітхнула. Не хотіла виносити сміття з хати, але приховувати не було сенсу.
– Маріє Степанівно, він змінився, – сказала я. – Вважає, що раз заробляє більше, то я йому щось винна. Я втомилася терпіти, тому ми тепер живемо окремо, хоч і в одній квартирі.
Вона похитала головою.
– Ох, цей мій Василь, – зітхнула вона. – Гордий, як його тато був. Але ти не здавайся, доню. Він ще зрозуміє, що не правий.
– Сподіваюся, – відповіла я тихо. Але в душі я вже не була впевнена.
Минуло вже три тижні нашого «сусідського» життя. Я почуваюся вільною, але водночас не можу позбутися думки: що буде далі? Василь не робить кроків до примирення, а я не хочу поступатися.
Мені подобається моя нова свобода, але я вже й сама не знаю, чи хочу я такого шлюбу. Якщо він вибачиться, визнає свою помилку, може, ми помиримся.
А якщо ні? Може, розлучення – це єдиний вихід? Я хочу поваги, хочу, щоб мене цінували. І я не знаю, чи зможе Василь змінитися.
Чи варто мені чекати, поки він одумається і вибачиться? Такі люди здатні на зміни, як вважаєте?
Продовження у першому коментарі.
