Додому Олі не хотілося. Робочий день тридцять першого грудня був короткий, всі її колеги-жінки втекли до своїх дітей, чоловіків і олів’є. Радісні, сяючі, схвильовані, з величезними пакетами мандаринів і пляшкою ігристого – подарунок кожній від Миколи Івановича.
А Олю ніхто вдома не чекав. І готувати олів’є їй не було для кого. Вона глянула на мандаринову гірку в прозорому пакеті, що здіймалася на її робочому столі, і зітхнула.
Ні, додому точно не хочеться. Оля зайнялася звітом. Через деякий час до кабінету зазирнув захеканий Микола Іванович в шапці і дублянці нарозхрист – єдиний чоловік у їхньому колективі і за сумісництвом бос.
– О, а ти чого це тут одна? А я дружині подарунок забув, уявляєш? – випалив він і зник у себе в кабінеті.
Хвилин через п’ять з’явився знову.
– Ти чого одна, питаю? Додому чого не йдеш?
– Так я і вдома одна, Миколо Івановичу.
Бос, який збирався ось-ось бігти до дружини, раптом застиг на порозі, потім підійшов до Олиного столу і сів поруч. Кілька секунд дивився на неї дуже серйозно.
– Так. Ольго, ти це припиняй. Новий рік все-таки. Ну чого так дивишся? Свято, веселитися треба. З таким обличчям ти ще довго одна будеш. Жінка повинна посміхатися! Давай-давай, припиняй це, – повторив Микола Іванович і заметушився над Олиними паперами, витягуючи їх з-під її долонь і збираючи в стопочку, – я їх відпустив, розумієш, а вона от що придумала.
– Миколо Івановичу, Ви не хвилюйтеся. Я зараз додому піду. Ви йдіть, йдіть до дружини. Я сама все приберу і офіс закрию.
– Точно? – з підозрою запитав Микола Іванович.
– Ну звичайно!
– Ну тоді я пішов. З наступаючим!
Оля знову зітхнула. Дійсно, немудро це – в офісі стирчати. Треба йти.
«Чи піцу замовити? – подумала вона, – цікаво, піцерії зараз ще працюють?».
По першому номеру трубку не взяли взагалі. Оля набрала інший, там дівчина радісним голосом повідомила, що вони сьогодні тільки до вісімнадцятої, і привітала Олю з Новим роком. Оля подивилася на годинник – вісімнадцять нуль п’ять. Набрала ще один номер, вирішивши, що останній. На подив, замовлення у неї взяли. Оля зібрала папери, одяглася, захопила мандарини з ігристим і вийшла з офісу.
І тут же у неї перехопило дух – так чудово було на вулиці. Зимове повітря трохи охолодило щоки, під ногами приємно поскрипував сніг. Ліхтарі світили на всю потужність, і всюди-всюди миготіли різнокольорові лампочки. Люди поспішали по домівках, навантажені пакетами і коробками. Ще працювали магазини, і любителі все відкласти на останній момент вибирали подарунки. Оля відчула, що її поступово заповнює ця метушлива святкова атмосфера.
«Так що ж це я!» – докоряла собі вона і рішуче зробила крок в двері супермаркету, що раптово розкрилася перед нею.
А незабаром розбирала покупки у себе на кухні.
«Сподіваюся, картопля зваритися встигне».
Оля включила телевізор, повісила на вікно щойно куплену гірлянду, встромила вилку в розетку. Уздовж рами побігла, блимала, весела різнобарвна змійка. Оля зробила короткий танцювальний рух з піднятими вгору руками і пішла готувати новорічний бенкет.
“А що! Для себе коханої!».
Поки на балконі остуджувалася картопля для олів’є, на столі з’явилися бутерброди з ікрою і з її улюбленою червоною рибою. Куплені в супермаркеті м’ясні делікатеси тонкими скибочками перекочували на величезне плоске блюдце і були там красиво розкладені на кучерявих салатних листках. Тарілочка з сирними кубиками. Ананас. Миска з мандаринами від Миколи Івановича.
Через півгодини був готовий і олів’є, на сковорідці приємно шкварчали курячі ніжки. Оля підкотила до дивану журнальний столик, накрила великою ажурною серветкою і почала носити тарілки з їжею. Поставила бокал і стакан для соку, біля тарілки поклала ніж і виделку. Відійшла на кільки кроків і критично оглянула результат, немов старалася для гостей.
У двадцять три тридцять пішла відкорковувати випивку, як раптом задзвонив домофон.
– Піцу замовляли? – пролунав енергійний чоловічий голос.
“Господи! Зовсім забула!”.
– Звісно! Піднімайтеся, – відповіла Оля, натискаючи на кнопку.
– Проходьте. Скільки я вам винна? – запитала вона у симпатичного молодого чоловіка з плоскою квадратною коробкою в руках.
– Анітрохи. Забирайте так, це подарунок.
У нього була приємна щира посмішка.
– Але я не можу. З Вас же потім вирахують.
– Не віднімуть. Запевнюю вас. Це компенсація за настільки пізню доставку. Візьміть вже, нарешті, Вашу піцу.
Оля звернула увагу, що досі тримає в руках пляшку, яку не встигла відкрити.
– Потримайте шампанське, – попросила вона, простягаючи чоловікові пляшку і одночасно приймаючи коробку з піцою, – я тільки віднесу піцу на кухню.
– Не дуже-то Ви схожі на кур’єра, – сказала Оля, повернувшись.
– А я і не кур’єр, – відповів чоловік, продовжуючи посміхатися, – я господар піцерії. Просто я всіх своїх співробітників раніше відпустив. Ну… Новий рік же. А у них сім’ї. А потім дивлюся – в базі Ваше замовлення висить невиконаний. Ось і вирішив сам його відвезти. Мене ж все одно ніхто не чекає, на відміну від піци. Правда, в дорозі затримався.
– Десять хвилин залишилося! – вигукнула Оля, – відкривайте пляшку! Що Ви в неї вчепилися, треба ж за рік, що минає встигнути випити!
– О, без проблем. Келихи у Вас знайдуться?
Поки Оля ходила за келихами, пролунав гучний хлопок.
– За рік, що минає!
– За рік, що минає!
Вони легенько чокнулись і залпом випили ігристий напій.
– Ой, що ж ми наробили!
– Що таке? – злякався чоловік.
– Ну як же! Ви випили! Але Ви ж за кермом!
– Точно, – чоловік знову широко посміхнувся.
– І як Ви тепер поїдете?
– Виходить, ніяк!
– І таксі викликати неможливо…
– Ага. Нереально, – радісно повторив чоловік.
– Знаєте що? Швиденько знімайте взуття і проходьте, а то ми так і зустрінемо Новий рік в коридорі!
– Ого, а у Вас затишно.
– Наливайте скоріше, президент вже закінчив!
– Ну, з Новим роком… еее
– Оля, – підказала Оля.
– З Новим роком, Олю! А я Олег.
– З Новим роком, Олеже! Спробуйте олів’є, я сама готувала. Правда, у мене тільки одна виделка. Зараз принесу. Хоча, їжте прямо з салатниці, – Оля говорила без зупинки, і їй чомусь було дуже весело.
Їй подобався Олег, подобалося, що з ним так легко і просто.
– Ммм, з салатниці ще смачніше. Олю, а у Вас чорного хліба не знайдеться? Я голодний, як… як не знаю хто.
– Звичайно, знайдеться!
Коли Оля повернулася з хлібом, Олег в кожній руці тримав по обгризеній курячій ніжці.
– Вибачте, не втримався, – сказав він з набитим ротом, – дуже смачно. Олю, а Ви вмієте готувати!
– Я дуже рада, Олеже. Я ж думала, що все пропаде. Бачите, скільки всього наготувала. Одна ні за що б не з’їла.
– Як одна? Я вам допоможу!
– Допомагайте скоріше!
Оля теж відчула, що зголодніла.
Вони їли олів’є, зачерпуючи його прямо з салатниці, запивали смачним ігристим новорічним напоєм, дивилися новорічне шоу і весело базікали про різні дрібниці.
– Здається, ми випили все!
– У мене в машині є, я принесу!
– Е-е, ні. Я з вами!
– Повітря яке чудове, – сказала Оля, розкинувши руки.
Вони стояли біля машини Олега. Там і тут спалахували і гриміли салюти.
– Знаєте що, Олю? Виходьте за мене заміж! Не зараз, звичайно. Через рік! Вам же треба пізнати мене краще.
– Сподіваюся, Ви жартуєте.
– Навіть не сподівайтеся!
– Тоді я обіцяю подумати.
– А поки продовжимо святкувати?
Оля радісно кивнула, Олег взяв із машини пакет, і вдвох вони вирушили продовжувати свято.
– До речі, у нас ще є піца!
– За ніч впораємося.
Автор: Кумедна Леді(Люда).
