fbpx
Історії з життя
Бос, який збирався ось-ось бігти до дружини, раптом застиг на порозі, потім підійшов до Олиного столу і сів поруч. Кілька секунд дивився на неї дуже серйозно. – Так. Ольго, ти це припиняй.

Додому Олі не хотілося. Робочий день тридцять першого грудня був короткий, всі її колеги-жінки втекли до своїх дітей, чоловіків і олів’є. Радісні, сяючі, схвильовані, з величезними пакетами мандаринів і пляшкою ігристого – подарунок кожній від Миколи Івановича.

А Олю ніхто вдома не чекав. І готувати олів’є їй не було для кого. Вона глянула на мандаринову гірку в прозорому пакеті,  що здіймалася на її робочому столі, і зітхнула.

Ні, додому точно не хочеться. Оля зайнялася звітом. Через деякий час до кабінету зазирнув захеканий Микола Іванович в шапці і дублянці нарозхрист – єдиний чоловік у їхньому колективі і за сумісництвом бос.

– О, а ти чого це тут одна? А я дружині подарунок забув, уявляєш? – випалив він і зник у себе в кабінеті.

Хвилин через п’ять з’явився знову.

– Ти чого одна, питаю? Додому чого не йдеш?

– Так я і вдома одна, Миколо Івановичу.

Бос, який збирався ось-ось бігти до дружини, раптом застиг на порозі, потім підійшов до Олиного столу і сів поруч. Кілька секунд дивився на неї дуже серйозно.

– Так. Ольго, ти це припиняй. Новий рік все-таки. Ну чого так дивишся? Свято, веселитися треба. З таким обличчям ти ще довго одна будеш. Жінка повинна посміхатися! Давай-давай, припиняй це, – повторив Микола Іванович і заметушився над Олиними паперами, витягуючи їх з-під її долонь і збираючи в стопочку, – я їх відпустив, розумієш, а вона от що придумала.

– Миколо Івановичу, Ви не хвилюйтеся. Я зараз додому піду. Ви йдіть, йдіть до дружини. Я сама все приберу і офіс закрию.

– Точно? – з підозрою запитав Микола Іванович.

– Ну звичайно!

– Ну тоді я пішов. З наступаючим!

Оля знову зітхнула. Дійсно, немудро це – в офісі стирчати. Треба йти.

«Чи піцу замовити? – подумала вона, – цікаво, піцерії зараз ще працюють?».

По першому номеру трубку не взяли взагалі. Оля набрала інший, там дівчина радісним голосом повідомила, що вони сьогодні тільки до вісімнадцятої, і привітала Олю з Новим роком. Оля подивилася на годинник – вісімнадцять нуль п’ять. Набрала ще один номер, вирішивши, що останній. На подив, замовлення у неї взяли. Оля зібрала папери, одяглася, захопила мандарини з ігристим і вийшла з офісу.

І тут же у неї перехопило дух – так чудово було на вулиці. Зимове повітря трохи охолодило щоки, під ногами приємно поскрипував сніг. Ліхтарі світили на всю потужність, і всюди-всюди миготіли різнокольорові лампочки. Люди поспішали по домівках, навантажені пакетами і коробками. Ще працювали магазини, і любителі все відкласти на останній момент вибирали подарунки. Оля відчула, що її поступово заповнює ця метушлива святкова атмосфера.

«Так що ж це я!» – докоряла собі вона і рішуче зробила крок в двері супермаркету, що раптово розкрилася перед нею.

А незабаром розбирала покупки у себе на кухні.

«Сподіваюся, картопля зваритися встигне».

Оля включила телевізор, повісила на вікно щойно куплену гірлянду, встромила вилку в розетку. Уздовж рами побігла, блимала, весела різнобарвна змійка. Оля зробила короткий танцювальний рух з піднятими вгору руками і пішла готувати новорічний бенкет.

“А що! Для себе коханої!».

Поки на балконі остуджувалася картопля для олів’є, на столі з’явилися бутерброди з ікрою і з її улюбленою червоною рибою. Куплені в супермаркеті м’ясні делікатеси тонкими скибочками перекочували на величезне плоске блюдце і були там красиво розкладені на кучерявих салатних листках. Тарілочка з сирними кубиками. Ананас. Миска з мандаринами від Миколи Івановича.

Через півгодини був готовий і олів’є, на сковорідці приємно шкварчали курячі ніжки. Оля підкотила до дивану журнальний столик, накрила великою ажурною серветкою і почала носити тарілки з їжею. Поставила бокал і стакан для соку, біля тарілки поклала ніж і виделку. Відійшла на кільки кроків і критично оглянула результат, немов старалася для гостей.

У двадцять три тридцять пішла відкорковувати випивку, як раптом задзвонив домофон.

– Піцу замовляли? – пролунав енергійний чоловічий голос.

“Господи! Зовсім забула!”.

– Звісно! Піднімайтеся, – відповіла Оля, натискаючи на кнопку.

– Проходьте. Скільки я вам винна? – запитала вона у симпатичного молодого чоловіка з плоскою квадратною коробкою в руках.

– Анітрохи. Забирайте так, це подарунок.

У нього була приємна щира посмішка.

– Але я не можу. З Вас же потім вирахують.

– Не віднімуть. Запевнюю вас. Це компенсація за настільки пізню доставку. Візьміть вже, нарешті, Вашу піцу.

Оля звернула увагу, що досі тримає в руках пляшку, яку не встигла відкрити.

– Потримайте шампанське, – попросила вона, простягаючи чоловікові пляшку і одночасно приймаючи коробку з піцою, – я тільки віднесу піцу на кухню.

– Не дуже-то Ви схожі на кур’єра, – сказала Оля, повернувшись.

– А я і не кур’єр, – відповів чоловік, продовжуючи посміхатися, – я господар піцерії. Просто я всіх своїх співробітників раніше відпустив. Ну… Новий рік же. А у них сім’ї. А потім дивлюся – в базі Ваше замовлення висить невиконаний. Ось і вирішив сам його відвезти. Мене ж все одно ніхто не чекає, на відміну від піци. Правда, в дорозі затримався.

– Десять хвилин залишилося! – вигукнула Оля, – відкривайте пляшку! Що Ви в неї вчепилися, треба ж за рік, що минає встигнути випити!

– О, без проблем. Келихи у Вас знайдуться?

Поки Оля ходила за келихами, пролунав гучний хлопок.

– За рік, що минає!

– За рік, що минає!

Вони легенько чокнулись і залпом випили ігристий напій.

– Ой, що ж ми наробили!

– Що таке? – злякався чоловік.

– Ну як же! Ви випили! Але Ви ж за кермом!

– Точно, – чоловік знову широко посміхнувся.

– І як Ви тепер поїдете?

– Виходить, ніяк!

– І таксі викликати неможливо…

– Ага. Нереально, – радісно повторив чоловік.

– Знаєте що? Швиденько знімайте взуття і проходьте, а то ми так і зустрінемо Новий рік в коридорі!

– Ого, а у Вас затишно.

– Наливайте скоріше, президент вже закінчив!

– Ну, з Новим роком… еее

– Оля, – підказала Оля.

– З Новим роком, Олю! А я Олег.

– З Новим роком, Олеже! Спробуйте олів’є, я сама готувала. Правда, у мене тільки одна виделка. Зараз принесу. Хоча, їжте прямо з салатниці, – Оля говорила без зупинки, і їй чомусь було дуже весело.

Їй подобався Олег, подобалося, що з ним так легко і просто.

– Ммм, з салатниці ще смачніше. Олю, а у Вас чорного хліба не знайдеться? Я голодний, як… як не знаю хто.

– Звичайно, знайдеться!

Коли Оля повернулася з хлібом, Олег в кожній руці тримав по обгризеній курячій ніжці.

– Вибачте, не втримався, – сказав він з набитим ротом, – дуже смачно. Олю, а Ви вмієте готувати!

– Я дуже рада, Олеже. Я ж думала, що все пропаде. Бачите, скільки всього наготувала. Одна ні за що б не з’їла.

– Як одна? Я вам допоможу!

– Допомагайте скоріше!

Оля теж відчула, що зголодніла.

Вони їли олів’є, зачерпуючи його прямо з салатниці, запивали смачним ігристим новорічним напоєм, дивилися новорічне шоу і весело базікали про різні дрібниці.

– Здається, ми випили все!

– У мене в машині є, я принесу!

– Е-е, ні. Я з вами!

– Повітря яке чудове, – сказала Оля, розкинувши руки.

Вони стояли біля машини Олега. Там і тут спалахували і гриміли салюти.

– Знаєте що, Олю? Виходьте за мене заміж! Не зараз, звичайно. Через рік! Вам же треба пізнати мене краще.

– Сподіваюся, Ви жартуєте.

– Навіть не сподівайтеся!

– Тоді я обіцяю подумати.

– А поки продовжимо святкувати?

Оля радісно кивнула, Олег взяв із машини пакет, і вдвох вони вирушили продовжувати свято.

– До речі, у нас ще є піца!

– За ніч впораємося.

Автор: Кумедна Леді(Люда).

facebook