Боже, як це приємно приїхати в село до бабусі і почути…

– Божечки, як ти схудла, дитино, одні шкіра і кости!

Від таких слів я начисто забуваю, що вже який місяць не можу влізти в улюблену сукню, ніяк замок не сходиться. Але ніяк не можу припинити заглядати до холодильника після дванадцятої.

А далі вже бабусині подруги приходить, наче до неї, а самі ж призирають на мене:

– Щось твоя Наталка геть в місті подалася, одні очі. Та ти їж щось, дитино, їж.

– Та я їм,- кажу я і вся аж свічуся від того, яка я невагома пір’їнка, аж молодію.

Далі бабуся починає мене годувати такою смакотою, що пальчики оближеш.

– Ба, чому ви так рідко таке варите? Це дуже смачно.

– І дуже корисно, дитино.

– На смак справді наче капуста, – кажу я і наминаю ріпу.

Хто б міг подумати, що така нехитра ріпа перевтілюється в таку смакоту.

– Ба, в чому ваш секрет?, – питаю я.

– В печі, дитино, та й не вмію я зараз зварити. А от мама моя вміли. Яка у них була картопля червона, ти собі й не уявляєш. Тепер я вже й такої квасолі чорної не маю, а вона була солодка мов мед. А який ми мали апетит малими, скільки мама не зварять, все дочиста з’їдали. Як витягнуть того чавунного баняка з братури, а він ще парує, картопля впереміш з квасолею вся червона, пахуча і смачна, а як відкриє ріпу з пшоном та ще ложку сметани – нема нічого кращого.

– Бабусю, але ж ви теж смачно готуєте. Для мене це найсмачніша страва.

– Дякую, дитино, і тебе навчу. Найперше вариш червону квасолю, її зараз повно, то чорної рідко де знайдеш. Вариш до напів готовності, далі додаєш туди картоплі і вариш до готовності. Окремо я вже варю ріпу. Натираю її на великій терці, заливаю водою і варю. Далі засипаю пшоном промитим і варю далі. Окремо роблю підсмажу з цибулі. Як є сметана, то ще краще, бо дуже зі сметаною смачно виходить. Колись ми не дуже тієї сметани й бачили, тому мама лишень варили так ріпу, що до засмажки з цибулі додавали сметану і висипали те все в ріпу з пшоном і ще пару хвилин варили. Але як я вже газдувала, то я ще до готової ріпи додавала по ложці сметани в тарілку, то було неймовірно смачно. А далі все робить піч, дитино. Бо ти скрутила газ і забула за страву, а от піч за страву не забувала, вона її так упарювала, що ніякої тобі твердої шкірки у квасолі не було, губами можна було їсти. Отак мама знімуть з вогню картоплю і капусту і в піч запхають та закриють аби там ще впарювалося. Тоді смакота просто неймовірна. А я вже так не напалюю сильно, тому просто накриваю кухню, коли вогонь вигорає і страви стоять під накриттям. А далі приходиться їх розігрівати на плиті, тому й не так смачно як у мами.

Коли я вертаюся з міста після таких відвідин, то запихаю вагу подалі, бо бабусині страви, вони не тільки дають ситість, вона наповнюють мене її любов’ю і турботою. Дякую, моя рідненька!

Бережіть бабусь, поки вони у вас є, для них ви завжди маленькі і худенькі!

Автор Ксеня Ропота

Фото Ярослав Романюк

You cannot copy content of this page