fbpx
Дозвілля
Будь-ласка, увійдіть в положення, – просила мене молода жінка обіймаючи двох малих діток, – Я не маю куди повернутись і на роботу поки вийти не можу, діти не здорові. Дозвольте пожити в борг, я все поверну, щойно влаштуюсь на роботу

Я знаю, за що це все мені. Знаю, чому мені зараз так не просто. Знаю, чому втратила все і ніколи вже не зможу повернути бодай краплю колишнього життя. Це було у 2014, я здала в оренду одну зі своїх харківських квартир мамі з двома малими дітьми…

Марині було 24, моя ровесниця. але якщо особисто я проводила свій час в салонах і нічних клубах, дівчинаж бавила двох дітей і схоже геть не знала що таке догляд за собою.

Я була єдиною донькою заможних батьків “селебриті”, ось як я називала саму себе. Пробувала співати, навіть кліп випустила, але, як виявилось, спів то не тільки гарне відео а й титанічна праця за кадром, тому я швидко охолола до того, адже звикла проводити час інакше.

У власності моєї родини було невеличке підприємство, яке знаходилось під Харковом. Я ж з 18 років жила окремо у придбаній і подарованій батьками квартирі. Завжди вважала, що всього в житті досягла сама і не розуміла людей, які прикриваються якимись труднощами і які щось там просять. Ну справді, я ж можу так жити, якщо ви не можете, то ваші проблеми.

У 2014 році я здала в оренду одну зі своїх квартир у Харкові дівчині з Донбасу, яка втікала від бойoвих дій. Розглядала я цю угоду не як допомогу, а як ще один спосіб заробити. зрештою. на один похід в салон орендної плати мало б стати.

Вже через два місяці Марина зателефонувала і зізналась, що наразі не має чим мені заплатити за оренду. Я одразу сказала, що та має протягом 24 годин звільнити мою квартиру.

— Будь-ласка, увійдіть в положення, – просила мене молода жінка обіймаючи двох малих діток, коли я приїхала аби впевнитись, що вона таки виїхала, – Я не маю куди повернутись і на роботу поки вийти не можу. Дозвольте пожити в борг, я все поверну, щойно влаштуюсь на роботу.

Зізнаюсь, тоді я просто виставила її і все. Не думала і не шкодувала про свій вчинок. А на її побажання аби я ніколи не опинилась на її місці щиро розсміялась:

— Я? Та на твоєму? Ніколи в житті!

Картковий будиночок благополуччя моєї родини розсипався враз. Мами з татом не стало якось одразу. Пішли на той світ одне за одним залишивши мене одну. Підприємство почало занепадати, а вже за рік і зовсім я його продала, як зараз розумію – за безцінь.

На колишнє життя не вистачало, тому я продала і ту квартиру, яку колись здавала в оренду.

Ранок 24 лютого. Того я ніколи в житті не забуду. Гатили так, що й не дихнеш. Тікати. Єдина думка, яка пульсувала у свідомості.

Зараз я проживаю у польському хостелі. Три місяці безкоштовного проживання у одному з готелів, який надавав притулок біженцям скінчились і хостел єдиний варіант доступний для мене. У мене немає нічого окрім того у чому вискочила тоді з квартири. Гроші з продажу авто на якому тікала, теж скінчились. Руїни будинку у якому жила і мала хоч якісь цінності нещодавно побачила в новинах.

Перед очима все частіше обличчя Марини, що обіймає малих діток. У вухах її голос. Не згадувала і навіть не думала про неї багато років, аж поки, не опинилась ось тут.

Знаю, що просити прощення запізно, та й не зміниш уже нічого.

16,06,2022

Головне фото ілюстративне – pexels.

You cannot copy content of this page