Історії з життя
Вітя би й не женився, але вже дуже сусідка з порадами лізла. Принесе пиріжки чи на вечерю запросить і починає: – Женився б ти вже, Вітю, скільки можна
Кажуть, що доля — це полотно, яке ми тчемо самі. Але іноді нитка рветься, візерунок плутається, і ти опиняєшся в суцільній темряві, не знаючи, куди зробити наступний крок.
– Та коли це було!, – махнула рукою зовиця, а я стояла, обійнявши себе руками, бо тільки так відчувала, що це не сон і я справді чую такі
Я дружу з Лілею вже більше двадцяти років. Ми з нею ще з технікуму — разом і сесії тягнули, і перші роботи, і перші невдалі побачення. Вона завжди
— Це якийсь розіграш? Надіє, скажи мені просто зараз, що це твій спосіб пожартувати, — голос Максима став хрипким, майже невпізнаваним. Він стояв посеред нашої вітальні, тримаючи в
— Катерино, ти серйозно? Весь цей стос коробок — це ваш раціон на наступні дні? — я здивовано розглядала пластикові контейнери, якими була заставлена вся стільниця їхньої ультрасучасної
Сонце яскраво освітлювало мій кабінет, виграючи на зразках оксамиту та шовку, що лежали на столі. Але настрій у мене був зовсім не сонячний. Навпроти сиділа Юля, моя молодша
— Надіє Іванівно, я й не здогадувалася, що у вас тут працює справжній цех із виготовлення шедеврів, — я промовила це тихим, майже лагідним голосом, схилившись до самого
Мар’яна буквально вискочила з під’їзду, майже не відчуваючи землі під ногами. Двері за спиною глухо грюкнули, а в голові крутилася лише одна думка – як Дмитро міг так
Все відбулося якось дивно спокійно. Без жодних особливих промов, гучних вияснянь стосунків чи благань залишитися. Тато просто присів біля мене, тоді ще маленького чотирирічного хлопчика, ніяково пригорнув і